8. Нана. Непрості рішення

Минув тиждень на новому місці. Близнюки швидко адаптувалися і знову почали ходити до дитячого садка. Обидва малюки були у захваті. Нана залишалася сама на півдня і весь час проводила на самоті. Збігала з дому до самого вечора і гуляла околицями або сиділа в бібліотеці, готувалася до здачі курсової роботи.

Курси мали скоро закінчитися, однокурсники з онлайн-групи пропонували зустрітися і відзначити. Нані дуже кортіло піти з усіма, адже їй не вистачало людського спілкування, але практика вже не раз показала, що натовп для неї не найкращий супутник у житті. Лишалося тільки сумно зітхати, читаючи загальний чат.

З Алексом вони майже не спілкувалися ці дні. Нана уникала його і це влаштовувало обох. Тільки вночі ніяк не вдавалося перестати про нього думати. Навіть здавалося, що вона чує його подих за стіною так, ніби він лежить поряд на ліжку. Від цього дрижаки бігали тілом…

У п'ятницю ввечері малих ще не було вдома. Марія Василівна поїхала з ними шукати подарунок до Дня народження Нани. Вона ж сиділа на кухні і задумливо ковтала гарячий чай. Іти чи ні на цю зустріч із групою?

Алекс увійшов на кухню і не зволікаючи сів напроти. Під очима залягли тіні, ніби він декілька днів не спав.

— Я зустрічався із представником опіки. Василь Потапов подав заявку. Хоче забрати малих.

Нана насупилась. Брат дяді Борі?

— Ви часто спілкувалися з ним?

— Ні, він навіть малюків не бачив жодного разу…

Усередині все перевернулося. Її маленьких можуть забрати до іншої сім'ї?

— Я так розумію, він хоче малих, бо зможе користуватися їхньою спадщиною до повноліття.

— Але ж Дядя Боря призначив вас опікуном! Їх не можуть забрати…

— Цей мудак наголошує на повній родині. У них з дружиною вже дорослі діти, самі вони ще молоді і глибоко сімейні. Нібито у них дітям буде краще.

Нані захотілося схопити Алекса за руку, щоб дізнатися про все, що він думає. Хоче віддати її дітей чужим людям? Вона ледве тримала себе в руках! Алекс поклав голову на зчеплені пальці і пильно глянув їй у очі.

— Ми ж не віддамо їх? Скажіть, що ви не думаєте їх віддати!

— Нано, я думав про це.

Затиснула кулаки так, що біль відгукнувся у пальцях. Грудка стала у горлі.

— Почекай ревіти! Думав, і дійшов висновку, що це не найкращий варіант для малечі. Батько попросив мене доглянути їх, і я це зроблю.

Нана потерла гарячі щоки крижаними пальцями і видихнула. Її руки дрібно тремтіли.

— На те, що їх передадуть під опіку Василя Потапова, шанси теж є. На погляд комісії умови у нього можуть бути кращими через повну сім'ю. Мені, як можливому усиновителю, потрібно пройти навчання та отримати висновок про можливість бути опікуном. Але комісія все одно може обрати іншу родину.

— Що ми будемо робити?

Обличчя Нани виражало цілковиту розгубленість. Її величезні очі світилися нелюдською тривогою та втомою.

— Виходь за мене заміж.

Алекс відкинув цей варіант раніше, але зараз він здавався йому дуже розумним. Нана ж дивилася в зневірі і сильно сумнівалася чи вірно почула.

— Так у нас буде критий козир Дядя Васі із його повною родиною. Плюс ти теж станеш офіційним опікуном Варі та Дані. На рівні зі мною. Розлучитися можна будь-коли.

Нана не могла повірити в те, що чує. Не так вона собі уявляла його пропозицію руки та серця. А робила це незліченну кількість разів...

— Ви готові навіть одружитися, щоб не втратити дітей, яких частково ненавидите? — ледве видавила із себе слова.

— Я обіцяв батькові.

І собі теж… Але цього вголос не сказав.

— Два дні ми з юристом думали, що можна зробити і як, але цей варіант найпростіший і найдієвіший.

Погляд Алекса зіткнувся з поглядом Нани у німому протистоянні. Вона була готова на все, щоб лишити дітей при собі. Навіть на фіктивне заміжжя. Він був готовий далеко не на все, і діти йому в принципі не були потрібні. Обидва це розуміли. Як обидва не розуміли його раптового пориву.

— Я згодна.

Сил вистачило лише прошепотіти. Поки не передумав.

Нана дивилася йому в очі і не знаходила жодної відповіді. Чоловічий погляд гіпнотизував і підкорював, але мовчав про головне. Чи не обернеться її згода найгіршою помилкою у житті? Здавалося, зараз над головою вдарить блискавиця і зітре цю безглузду ситуацію з лиця землі, але ні. Замість неї обрушився потік сміху та шуму. Повернулися близнюки.

Нана обтерла мокрі щоки і відразу почала посміхатися. Цих маленьких хитрюжок важко обдурити.

— Нано, ми купили тобі подалунки! — на кухню вбігла задоволена Варя з величезною коробкою в руках.

Слабо посміхнулась і потяглася до коробки. Обличчя Варі витяглося і дівчинка зробила смішне "Ооо", перш ніж повернутись спиною.

— Ти що, нізащо! День налодження тільки завтла. Даня! Біжи сюди! Нана мало не відіблала подалунок! Нападаємо!

Хлопчик швидко прошмигнув на кухню. З розбігу підбіг і застрибнув на руки Нані, що встигла підвестися на ноги. Варя поставила подарунок на підлогу і теж кинулась у малу купу. Обхопила руками ноги і повисла, як мавпеня.

— Пробач, Нано, але день подарунків буде завтра!

— Аааа, на мене напали страшні розбійники! Допоможіть хто-небудь!

Діти засміялися.

— Попалася! Попалася! Попалася!

Варя раптом відірвалася від землі і підлетіла до стелі. Це її підкинув Алекс, що непомітно підкрався з боку. Дівчинка м'яко приземлилася в його руки і відразу обійняла за шию, міцно притулившись до плеча.

— А ми за вами сумували. Плавда Даня?

Хлопчик на руках у Нани повернув голову у бік старшого брата і раптом зніяковів.

— Правда…

Алекс посміхнувся дитині і в Нани сильно застукотіло серце. Немов збожеволіло. Посмішка зійшла з губ і вона відвернулася, щоб ніхто не помітив сум'яття.

— Ви голодні? — запитала й зсадила хлопчика на стіл.

Чоловік підняв брову.

— Що за звичка… — він підняв Даню вільною рукою, поставив на підлогу, а потім перехопив зручніше за живіт і сунув собі під бік.