3. Алекс. Непросте рішення

Приходив до тями майже два тижні. Того дня, коли прокинувся і не знайшов слідів дівчини у будинку, спочатку зрадів, а потім до дрижаків розлютився. І в чому та винна відповісти не зміг. Надвечір передав послання на роботу, повідомив про лікарняне і більше не брав у руки телефон. Хоча зараз на роботі сильне напруження, не міг змусити себе думати ще про щось окрім батька! Голову наче набили ватою. У горло та очі насипали піску. Вперше за останні кілька років серйозно почував себе хворим.

За цей час він мав лише одного відвідувача. Юля сама прийшла. Тому він відправив її в аптеку, а потім додому. Вовтузитися з нею не було сил!

Тільки після закінчення другого тижня тіло почало слухатися, немов після глибокого нескінченного сну. Розум танув, ніби шматок льоду дістали з холодильника в літню погоду.

Алекс припинив увесь час спати, почав більше їсти, набирався сили. Спогади налетіли ніби ворони на беззахисну свідомість. Перед поглядом стояв уразливий вигляд батька на лікарняному ліжку та його ненормально живі очі, що виглядали моторошно в контрасті з майже мертвим тілом.

Згадалося прохання старого подбати про його дітей. І знову почуття відчаю вхопило за горлянку. Старшого сина в категорію своїх дітей він не відніс ... І нехай Алекс вже великий хлопчик, це змішане почуття незворотності й втрати закидало в ті часи, коли образа на батька по шматочках руйнувала його дитячий світ.

Увімкнув телефон і вилаявся. Очікував, звичайно, що просто пропасти на два тижні ніхто не дасть, але п’ятсот дванадцять пропущених — явно перебір!

За мить кімнатою поплила мелодія Баха. Телефонував помічник. Він приніс несподівані погані новини, які мало не добили й так підбитого чоловіка. Тендер, до якого готувалися останні три місяці, йде до дідька семимильними кроками!

Алекс скинув виклик, не готовий поки видати правильну реакцію на цю новину. І так забагато навалилося... А ще відкритим лишалося головне питання. Що робити з дітьми?

У голові спливли розмиті образи хлопчика та дівчинки. Начебто батько показував їхнє фото. Їм було десь по два. Ще й сестра цієї... Перед уявою виринули прозорі зелені очі, чи то жовтуватого відтінку? Згадав і вони відмовилися йти з голови. Це розштовхало в середині лавину гніву.

Як батькові взагалі спало на думку просити його про таке? ЙОГО! Наче не знав, як сильно Алекс хоче відгородитися від будь-яких знань про його нову сім'ю. Борис Олександрович часто зраджував матері, але завжди повертався. І нехай він замінив дружину, з якою ніколи не був особливо близьким, але як він зміг замінити цією малолітньою шалавою рідного сина?

Через кілька годин Алекс все ж таки вирішив навідатися до молодших. Подивитися, як вони живуть, познайомитись. Адже це було останнє прохання вмираючого... Спілкуватися з їхньою тіткою наміру не мав. Вся злість плавно перетекла з того стерва на це дівчисько. І нехай Нана нічого не зробила, але він просто не міг відпустити цю ненависть, що труїла роками. Вона вимагала негайного виходу і самостійно, не питаючи, обрала жертву.

Привів себе до ладу, одягнувся і тільки в машині зрозумів, що не знає адреси. Він ніколи не цікавився, де живе батько зі своєю новою сім'єю. Тож вирішив спочатку заїхати до офісу, а там попросити помічників знайти для нього інформацію.

Просити нікого не довелося. В офісі знайшов у себе на столі записку від батька та копії різних документів. Залишилося загадкою, чому документи надіслали саме сюди, а не за адресою у паспорті. Хоча він досі був прописаний у будинку матері, може тому... Зі стосу листів дізнався адресу малечі, а все інше прибрав у ящик столу, під ключ.

Виявляється батько мав великий заміський будинок. А коли Алекс був дитиною, вони жили в невеликій квартирці на околиці міста... Про таку розкіш він тоді й не мріяв. Що ж, його братові та сестрі пощастило народитися в потрібний момент!

Було незвично приміряти роль старшого брата і навіть подумки визнавати наявність двох дітлахів, які ніби його рідна кров.

Все ж таки вийшов з машини. Дивно, що ворота йому відчинили без запитань, ніби знали, що він син господаря. Хоча Алекс тут жодного разу не з'являвся.

Із заднього двору долинав галас. Туди він і пішов. З кожним кроком звуки ставали дзвінкішими, виразнішими. Він уже міг розрізнити два дитячі голосочки. Задерикуватий дівчачий і розважливий хлоп'ячий.

— Даня, кажу ж, нам тлеба тікати! Та стлашна тітка повелнеться і тоді забиле нас з собою. Я сама чула, як вона сказала це Нані!

— І куди ми підемо?

Тепер Алекс не тільки чув, а й бачив близнюків, хоча вони його поки що не помітили.

— Ну, ми потім лозбелемся! Якщо встигнемо, Нана пелестане плакати...

— Варя, ти як маленька! Нана не перестане плакати, якщо ми втечемо! Тільки засмутиться ще більше. Вона ж нас любить! — хлопчик поправив великі окуляри на носі й натягнув нижче шапку.

— Але Даня, нас же забелуть!

Дівчинка втерла очі маленькими кулачками у яскраво-рожевих рукавицях. Її світлі кучері вибилися з-під шапки й обрамляли симпатичне личко.

Алекс не поспішав показуватися їм на очі. Йому було все ж таки цікаво до якого рішення прийдуть малі.

— Не плач, — хлопчик погладив сестру по голові. — Якщо ти плакатимеш, Нана подумає, що ми ще маленькі й вона з нами не впорається, як і сказала та тітка.

— Нана теж нас покине, як мама з татом?

Дівчинка з усіх сил намагалася не ревіти, але сильно схлипувала. А Алекс раптом подумав, що мала може захворіти на холоді. І чому за дітьми ніхто не стежить?

Наче почувши його думки, вийшла вже немолода жінка.

— Он де ви, молоді люди! А ми вас шукаємо по всьому будинку. Ой, а ви хто?

Це питання призначалося йому. За фактом він був офіційним опікуном цих двох, так значилося в документах, знайдених в офісі. Так він і представився цій дамочці, що недобре на нього зиркала.

— А… так ви і є… брат!

Дітлахи обернулися до нього і зацікавлено втупилися. Хлопчик загородив собою сестричку, яка вже перестала плакати.