Глава 20

Який сьогодні день чудовий! Може й правду кажуть, добре коли дитинка ще зовсім крихітка – навіть злякатися обряду не встигла. Мілка здалеку крізь двері підглядала, ми з Максимом і Славком у центрі подій були. Світланка геть усе проспала, дякувати Богу, не розбурхали ми малу. Весь час відволікалась на Тараса. Незважаючи на урочистість моменту, ловила на собі його погляд з хитринкою. І щоразу ще й об його маму чіплялась, бо вона ті наші погляди явно відслідковувала. Ближче до кінця хрестин, вже побоювалась, що зараз до священника кинеться, щоб одразу і обвінчав нас, так промовисто на нас споглядала. Та обійшлося, просто поїхали до Кушнірів святкувати. Компанія невелика, всі свої, чотири машини лишень. З нами разом Максим їхав, тож розмовляли про всяке. Я його не дуже добре знаю, та тепер ми Світланкою пов’язані, треба роззнайомитись. Тарас його взагалі двічі в житті бачив, тож тем для розмов було багато. Найсумнішою частиною свята був від’їзд Слави. Вже скінчилась його відпустка, ледь встигли до відбуття малу похрестити. Хай вже швидше виб’ють наші ту погань! Повертайтесь, наші найрідніші, ви нам дуже потрібні! Від того їхали додому і трохи суму з собою везли. А ще цікаво, як там наш «малюк» без нас день пережив. Ще не побився із медсестрою улюбленою? Взагалі то, за Ірину не турбуюсь, а от Русік від неї таки міг вихопити добряче. Заскочили до нього на кілька хвилин, коли вже відвідувачів не пускали, та з моїм лікарем то не проблема – Тарасу не відмовили. Палата вже вщент заповнена. Біля одного хлопця чи не  щоночі дружина поруч, інші відвідувачів лише вдень мають. Хіба що, наш відтепер собі подругу завів – сидить поруч Іра, за руку тримає. Як зайшли одразу підвелася.

- Нарешті! Здаю вам пацієнта, самі його чатуйте.

- А що, нечемно себе веде чи страшно одному в ліжечку? – ірже Тарас.

- Ніжка у вашого малюка чухається! Вже двічі до крові розколупав, дурбецало! – на пів дорозі спинилась біля дверей і вказівного пальця у Руслана націлила. – Востаннє попереджаю, як знов застукаю – мотузкою прив’яжу.

Лежить наш велет, всміхається капосно. Іра йому ту посмішку не подарує. Точно, не оминула увагою мармизу задоволену.

- Що, замріявся? Думок своїх далеко не пускай, красивих вузликів не обіцяю - шибарі не практикую, збоченець.

Ой і смішно! Не уявляла що можна Русіка примусити почервоніти, а таки зашарівся.

- Припни фантазії негайно! Я тобі руки бинтами до ліжка прикручу, зрозумів? Все, вчись стримуватись. Краще пізно ніж ніколи. А я ще тебе перевірю! Як знову спіймаю з рукою під ковдрою – начувайся!

Весело у них в палаті, Іра як той феєрверк, всім слівце добре скаже, а як привід буде – то і не тільки добре. Всім дисципліни роздати може, та образ на неї ніхто не тримає. Наш так точно, он як усміхається.

- Дивлюсь, знайшов собі розвагу? – питаю поруч сідаючи.

- Чого розвагу? Реально нога допікає аж капець. Ну роздер трохи шов, так шо? А наслухався такого, що думав і по дупі надає, так розлютилась, - бурчить невдоволено, а усмішку сховати не може.

З хрестин всім гостинців привезли, та Русік апетиту не мав, роздали сусідям і йому на завтра лишили. Думаю, поки ми про хрестини розповідали, лежав і розмірковував, як знову привернути до себе увагу улюбленої медсестри. Тарас теж підмітив, як його друг на дівчину дивиться. Кепкував і дражнив, аж поки Руслав гирчати не почав. Надовго не затримувались, час вже до ночі йшов.

- Так, друже, як поб’є тебе Іра – мені не жалійся. А от як прив’яже, попроси фото на пам’ять зробити, - наостанок сказав Тарас  і втекли з палати.

Іра якраз в коридорі за столом сиділа. Підійшли до неї, кількома словами перекинулись.

- Забагато клопоту додає?

- Та як усі хлопчики певного віку і типу. Балуваний ваш «синочок», балуваний, - сміється Іра. - Дуркує час від часу, думає що мені більше нема чим зайнятись, як оце ним панькатись! Доведе до гріху, наліплю на його ратиці волохаті пластирів і хай потім сам собі епіляцію робить і виє. То сучасні хірургічні липучки за щастя, а я йому спеціально старого знайду, що разом зі шкірою лишень знімається. Як ви його витримуєте? Всі люди як люди, а він наче з дитячого відділення для переростків.

Посміялись, попрощались і поїхали додому.

- Ти бачила, як він там влаштувався добре? Ми йому мов батьки щодня смаколики возимо, розважаємо, а він собі ще й дівчину знайшов, щоб не сумувати! Не шпиталь, а курорт просто. Взагалі то, жіночою увагою він ніколи обділений не був, та це новий рівень.

- А мені здалось, що Русік поки сам не розуміє, та влипати починає.

- Може й так. Дивиться він на Іру точно не так як на решту жінок дивився.

- Отож.

Голодні не були, трохи втомлені, але спати ще не хотілось. Завалились кіно дивитись.

- Тарас, скажи, а ти давно знав, що тебе хрещеним не візьмуть?

- Давно. Тобто, розмови про те не було, бо ніби й так все зрозуміло. З сестрою про це не балакав, а от зі Славою нещодавно на всяк випадок переговорив. Лиш ти єдина тому здивувалась.

- Чого смієшся? Я реально думала щось трапилось. Делікатність проявила, не розпитувала, а ти весь цей час сміявся наді мною.

- Не сміявся, трохи підсміювався. Лесик, ну реально потіха!