Глава 15

Давно з Мілою не спілкувався, то ігнорувала мене, то цідила по слову, наче у борг давала. Отже, Лесик з подругою поділилася нашою історією – сумнівів нема. Тільки з минулого тижня якось пом’якшала вона до мене. Протеревенили з нею майже годину, стільки всього наслухався, наче разом із нею у клініку сходив. Як вона, бідолаха, зі своїми гормонами мириться? І лячно, і радість під серцем, і на чужині. Тільки про Лесика жодного разу не згадувала, обходила її у будь який спосіб. Аж до сьогодні. Я щойно до себе зайшов, поліз в холодильник глянути чи є чим вечеряти, аж тут сестра викликає.

- Привіт, Міла. Що нового?

- Привіт. Та таке, Славко привіт передає, я вже як дві пампушки разом, та то не важливо.

- Ого! А що трапилось?

- Мілка не хоче зі мною говорити, а я відчуваю – кепські справи у неї.

- Чого так вирішила? – не дуже вже й кепські, раз гуляє з хлопцями, перебільшує Мілка.

- Завтра день весілля бабусі і дідуся. А той день вони завжди відмічали в сімейному колі. Тож здогадайся сам, який у неї настрій зараз. Вдень з нею балакала, а потім почало щось муляти мені, знову набрала – не схотіла говорити і  на повідомлення не відповідає.

- Їду, не турбуйся, все з’ясую.

Схопив із собою сумку робочу, в ній завжди найнеобхідніше зібране. Якщо все погано – на ніч проситимусь. Як друг, звісно, все інше то не важливо зараз. Їхав і себе лаяв. Давно, ще навесні, коли з нею балакали, казалаЛеся, що тепер день весілля бабуся і дідусь знову поруч відзначатимуть. Я пообіцяв, що разом навідаємось, та якось з голови вилетіло. Гімнюк я, а не друг. Запаркувався криво, та поспішав, тому кинув як є. Глянув на вікна – темно. Може не дома? Прибіг під двері, натискаю дзвоник – тиша у відповідь. Ні поруху, ні голосу. Вже хотів до Мілки під вікна їхати, там Лесика виглядати, та зупинився. Не могла вона зараз свій дім полишити, впевнений - тут і сидить, болем крається. Ну то діятиму їй на нерви, колись да не витримає. Діставав її дзеленчанням довго, вже побоювався, що сусіди поліцію викличуть, аж тут заскриготіли замки дверні. Двері прочинила лише на пів ноги, світло вимкнене, гугнявить. Посперечались трохи, дрібку набрехав, нахабно у квартиру ввалився – не дочекаюсь запрошення, як довкола ходитиму. Увімкнув світло в коридорі і аж лайка на язика набігла. Мій Лесик бідолашний, скільки ти ж ридала, мала моя? Сірі очі рожевим мереживом вкрилися, носа натерла. Такого суму на її обличчі ще  ніколи не бачив. Коли сюди просився – сказав що допомоги її потребую. То прибріхнув, звісно, але тепер бачу що правду сказав – мені реально потрібна допомога, бо такий вираз обличчя і мені серце крає. Згдав про Мілку, бігом набрав повідомлення, що Лесик зі мною, буду поруч, завтра зателефоную, вимкнув звук і сунув телефон в кишеню. Бачив Лесика сердитою і несамовито лютою, бачив усміхненою і щасливою, а такою лячно зневіреною і байдужою – вперше. Може вріже зараз проміж очей, та хоч би й так – відволічеться трохи. Простягнув до неї руки і до себе притягнув. І не сперечалась навіть, похилилась слухняно, лобом мені у ключицю вперлась. Обхопив її руками, обличчям у волосся занурився і завмерли обидва.

- Лесик, пробач мені, що про цю дату забув - я дуже пред тобою завинив.

- Не бери на себе зайвого, - пробурмотіла мені в плече. – То не твій клопіт.

- Помиляєшся.

Не знаю скільки так простояли, та відчув як поступово її руки до моєї спини піднялись. Не вріже – пощастило. Набрався сміливості, по спині заспокійливо гладити почав. Вмостила мені щоку на плече і голосно зітхнула.

- Лесик, ніколи більше нас з Мілкою так не лякай.

- А чого ви такі полохливі? Не можна в себе вдома порюмсати наодинці?

- Не можна. Ти плачеш раз на десятиліття, тож подія історична. 

- Тю, дивні у тебе фантазіі якісь.  

Не дуже. Та не час і не місце їм зараз, тому відсторонився і на кухню за собою потягнув. Зморена моя мала, наче сили всі полишать от-от, треба енергії в топку підкинути. Заглядаю в холодильник – в радянській реальності полички такими пустими не були, мабуть.

- Ти чим харчуєшся, взагалі?

- Енергієї космосу і ненавстю до русні, а що таке?

- Ну, дивлюсь на знежирений кефір, три яйця та зів’ялий салат з помідором і думаю, що якби у мене лише такі запаси були, то і я б занепав духом і силою.

- Якби я на твій раціон перейшла, то вже за тиждень довелося б в у всі свої брюки лампаси вшивати і гудзики переносити. Це у тебе такий метаболізм, що можна калорії не рахувати, а у мене організм інакше працює, мені дієта потрібна.

- Тобі калорії потрібні.

- А ти дієтолог?

- Принаймні сьогодні – так, - година вже пізня та ще маю встигнути піцу замовити, є тут неподалік пристойний варіант. – Думав, ви з Мілою переросли ті свої дурні ідеї схуднути до кісток.

- До кісток ніколи не худла, та маю себе контролювати.

- Забагато контролюєш, як бачу. Дистрофія привабливою не виглядає, як на мій смак. Яку піцу хочеш? Підходь, часу мало, треба швидко обрати.

Роздивлялись меню – ледь слиною на екран не накрапали. Обрали за смаком, швиденько замовив, підтвердили – за пів години буде. Поки їжу везли, пожвавішала мала: у ванну поповзла, вмилася, причепурилася трохи. А я поки нахабно в кімнату попрямував, роставив тарілки і серветки на журнальний столик, кіно на перегляд підготував – навіть сумнівів щодо вибору не мав. Коробки з піцами у кур’єра не забрав, а вихопив, бо терпець вже уривався. Їли під «Міцного горішка» некультурно пальці облизуючи. Та третьому кусні Лесик спинилася, а я сміливо шість ум’яв і сито на диван відкинувся.