Глава 14

Самим стеженням серця не заспокоїв, мабуть, бо щойно встигла в домашнє переодягнутись, як прилетіло повідомлення: «Як погуляли? Вже вдома?». А то сам не бачив! Пишу: «Чудово! Нещодавно повернулася. Ти мене своїм повідомленням з душу витягнув – думала Руслан пише ;) » - на тобі! Заклялкла пауза кумедна, бо крапочки стрибали без упину, а тексту не було. Аж настрій покращав! А нахіба то мені треба? А най буде!  Так, може моя черга спитати шось? Поки вигадувала – відповідь надійшла: «Гарно разом час провели?». «Неймовірно гарно!» - не треба багато слів, його і з оцих двох покрутить. Взагалі то, мені це ні до чого, та й відносно Русіка це непорядно. Треба якось збалансувати цю ситуацію. Запитала: «А як там твій гарем? Часу на роботу вистачає? ;) ». «Все встигаю, не турбуйся» - прилетіло миттєво. Ось тепер і відпочивати можна, завтра вихідний, трохи хатніми справами треба зайнятись. Неділю провела в чудовому настрої, пів ранку з пилососом, а від полудня до обіду – з ганчіркою з одній руці і телефоном з подругою на тому кінці дроту в іншій.

- Впевнена, що то його автівка була?

- Звісно, впевнена, Міла! І за часом збігається. Як побачив що прийшла – одразу і написав.

- А ти тепер що робитимеш?

- А нічого!

- Непослідовна ти, Леська. Пів життя за ним упадала, а тепер чого вимахуєшся?

- Не став так питання, я цього не заслуговую. Зазвичай, то дівчата ніяк не визначаться чого хочуть, принаймні, шаблонні уявлення про гендер так стведжують, а тут родич твій мені нервів наробив. Дай трохи насолодитись моментом.

- А як нап’єшся своєю перемогою, що далі буде?

- Нічого, Мілка, вже нічого. Трохи ревнощів його не вб’ють і між нами нічого не змінять.

- Знаєш, Леся, хочу тебе підтримати, бо ти моя подруга, та не відпускає бажання тобі стусана дати. Он твоя мрія давня – сама навколо тебе в’ється! Тобі лиш пальцями клацнути і все!

Розумію, про що Мілка каже, розумію як воно з її ракурсу виглядає, але є одне «але».

- Міла, я просто не витримаю, якщо і з третьої спроби нічого не вийде. Я реально не готова знова з його дурними упредженнями і острахами стикнутись. Мою силу не переоцінюй –  вже на таке духу не стане. Якби я його не кохала по-справжньому, то не було б так лячно ризикнути. Це не кіно якесь – мої межі стійкости такого струсу цього разу не витримають. Ще одна тріщинка і капець. Хай буде так, аби не гірше, розумієш?

А я раділа гарній неділі… Знову кубло нервів мені розворушила, допитлива подруга. Кинула слухавку, зібралась бігцем і пішла містом гуляти. Отак просто, без мети і маршруту, куди ноги вели. Находила дві добові норми, а спокою так і не відчула. Готувати вечерю було ліньки, вирішила дозволити собі трохи забороненого – купила  пончиків смачнющих і попрямувала додому. Зайшла у двір, спинилась біля сусіднього під’їзду, поставила смаколики на лавку і почала в сумці борсатись. Об’єм сумки мізерний, а як шукати щось – наче діжка бездонна, геть все шкереберть. Ось вони, ключі - негідники маленькі! Ого, а ось і не маленькі негідники. З подивом дивлюсь як з мого під’їзду двійко чоловік на двір вивалюються – Руслан і Тарас. Русік твердо на ногах тримається, а Тараса хилить з боку в бік, мов очерет перед буревієм. Один одного підтримують, щось тихо кажуть одне одному. Точніше, в основному, наче, Руслан свого друга умовляє. Схопив його за голову, до своєї впритул наблизив, щось на вухо прошепотів. Що за дивина? Потанцювали ще трохи і пішли хиткою ходою в бік вулиці. Провела їх поглядом і до себе прошмигнула. Знаю, що сьогодні роковини Філа, тож без чарки не обійшлося. Руслан навряд чи собі градус дозволив, а Тарас, вочевидь, себе не стримував. А чого до мене поперли? До того ж вдвох! Ну, Тарса напідпитку вже не вперше до мене тягне, а другий тут яким дивом? Дивлюсь на годинник і розумію, що вже завтра ті загадки буду розв’язувати - може та пара по дорозі ще десь спиняться. В будь якому випадку, сьогодні вони до розмов вже не придатні. Зачекаю до ранку, вже якось притримаю цікавість. Спала погано, все рука до мобілки тягнулась, кортіло повідомлення Руслану написати. Та стрималась, так-сяк поспала, зібралась і на роботу потулила. Ледь чемно десятої години дочекалась, навіть нагадування собі поставила, щоб безкінечно за годинниковою стрілкою не спостерігати.

- Руслан, привіт. Вчора як додому верталась – на дивну картину натрапила. Що ви з Тарасом біля мого будинку робили?

- Привіт, мала. То як споглядала, то що не ясно?

- Та майже все. На якусь мить навіть здалося, що гарячий поцілунок не братерський побачу. Прямо такі ніжна сцена в об’єктиві, обійняв, умовляв…

- Лесик, я не в тому настрої, щоб жартувати, - гаркнув Рулан і одразу ж зітхнув голосно. – Слухай, або приборкай свого Ромео, або йому стоматологічний клопіт буде.

- А я тут до чого? То хіба не твій друг? То й панькайся! – голосно і нахабно відповіла я, та довгої театральної паузи не витримала, хвилювалася трохи. – А що, все погано, Русік?

- Та капець. Назвав його Ромео, а вже до Отелло пів кроку, здається. Лесик, біда із ним.

- А я йому не мамка, щоб заспокоювати!

- Та мамку він собі і не шукає. Вигадав, що ти вже коханця собі завела, мене другим кандидатом визначив.

- Щодо тебе – моя провина, сама підкинула трохи хмизу в те вогнище, вибач. А про коханця то звідки?