Глава 5

Супроводу на весілля не знайшла, бо й не шукала. Та я ж не наречена, мені пара не обов’язкова. Чим ближче до визначної дати, тим шаленіший ритм подруга задавала. Все сто разів перевірити, сукні ще разів триста приміряти, меню, торт, автівка… Божечки, як так готуватися, то потім замість мандрівки сповненої пристрасті, хіба що під крапельницю поїхати замрієшся! Дідусь готувався не так прискіпливо, але дуже ґрунтовно – пішли з ним костюм новий купувати.

- На таку подію в старому йти не можна! – рішуче сказав дідусь і сміливо вирушив на примірку. - Тим паче, я на той вечір твоїм кавалером буду. Чи є в тебе інший супровід?

- А навіщо мені ще хтось? У мене он який козак досвідчений є! – і рукою на нього вказую.

- А коли той козак не на чуже весілля тебе проводжатиме, а до вінця сам поведе? Ой, Лесюня, хочу дожити і мрію ту справдити.

- Тобі ще семидесяти нема, а ти бурчиш наче біблейний старець. Я хіба погана сусідка тобі? Не виганяй онуку в чужу хату! Встигнеш ще і мене в чоловічі руки збагрити.

Костюм обрали, нову краватку до нього додали, навіть взуття оновили. Дід сяяв, як нова копійчина! Та бачу, що хвилювався. Міла йому ж як рідна, а крок по життю великий робить. Хвилювалася і я, та не за зміни у житті подруги і не весілля, а за гостей. Особливо щодо одного. Вірніше, двох, як з Катериною завітає. Міла одразу сказала, що Славко його свідком запросив – рік поруч окоп ділили, Тараса братом-побратимом і найближчим другом називав, як зі Сходу повернулися. Куди не кинь оком – самі «родичі». Аби те «сімейне свято» самій собі та іншим не зіпсувати... Дівич-вечір провели стримано, наче фай-о-клок якийсь, самі профітролі і чай. Та то на краще, завтра будемо свіжі як троянди, а не сонні мухи. В день весілля закрутилися в круговерті: чепурилися, сміялися, зачіски, макіяж, вбрання, складочки розгладити, уявні ворсинки здмухнути – все, красуні! Міла наполягла, щоб все було як у мрії: сукню до весілля нареченому не показувати, зустрітись у РАЦСі, потім обвінчатися. Все склалося, як бажалося. Славко як її побачив, аж лиця не втримав – рота роззявив. Гарна була Міла невимовно, а найкращою прикрасою її очі були, що сяяли безкінечним коханням. Та я все більше на свідка дивилася і в натовпі його супутницю виглядала – не побачила. Вінчання всіх нас у піднесеному урочистому стані полишило, в ресторан прибули на межі ейфорії. До речі, святкували у той самій «Лаванді», та тепер то не кафе де підліткові дні народження святкують, а солідний ресторан. Виявилось, Тарас без супроводу з’явився. Про Катю не питала, Міла те у нього вивідала. Почула їх розмову, сказав що вона не змогла свої плани під свято змінити. Та було відчуття, що це не правда, бо я всі його мімчні реакції вже добре знаю. І Міла не повірила, як пішли до вбиральні, поділилася враженням, впевнено сказала – або посварилися, або взагалі вже розбіглися. Соромно зізнатись, та сподівалась на другу версію. Та часу на відверті розмови не було, виголошували тости, танцювали безкінечно. Звісно, молодята заздалегідь домовились, що Тарас із Русланом нашу улюблену пісню заспівають. Акустичний дует не розчарував, та якщо був час коли на його друга заглядалася, то тепер вся моя увага на Тарасі сконцентрована була. Як жеж ж я хотіла, щоб він ті ніжні проникливі слова мені присвятив! Поки я мріями тішилась, дідусь собі пару знайшов – потоварищував з бабусею нареченого, тож лишилась я без супроводу. Та засумувати не дали. Танцювала з батьками молодят, з Русланом, з ким тільки не танцювала, аж ніг вже не чула. Як Тарас запросив – втома бозна куди поділася, кожен доторк наче струмом пробігав. Навіть під що танцювали не згадаю, бо у вухах аж дзеленчало від тамованої радості, знаю лише що повільним танок був. І занадто коротким. Я ще не встигла повні ніздрі його терпкого парфуму набрати, насолодитися відчуттям його рук на спині, як наш час скінчився. Настав час родичів полишати і на фотосесію їхати, а вже звідти молодята по валізи і в Грецію. Фотографом на весіллі був Руслан, він вже давно своє захоплення фотографією на професію перетворив, тож із вибором кому довірити фіксацію митєвостей цього щасливого дня, суперечок не виникло. Ми з Тарасом, як свідки, теж його увагою обділені не були, позували довго, двічі навіть перепитувала нашого митця чи не поплутав він чиє весілля. Пів міста проїхали, аби всі красиві кадри зробити, не знаю як Міла, а я під кінець того дійства з останніх сил намагалась на шпильках триматися. 

- Лесик, скидай зайве, йди босоніж, бо боляче дивитись на тебе, - таки помітив Тарас мої страждання, не приховала.

- Так помітно? Ще скажи що своєю штучною посмішкою фото подрузі зіпсувала.

- Та ні, тримаєшся добре, та я ж тебе знаю – з останніх сил вже мабуть.

- Не те слово! Решту життя мабуть буду у хатніх капцях ходити.

- То нащо ж ти таки шпиляки обрала? Зріст майже як у мене, або й вища трохи.

- Теж мені, Том Круз знайшовся. Не вища, он піди до Русіка в камеру зазирни, перевір чи твоя мужність через зріст не у зоні ризику. Якщо таки вища за тебе – попросимо все повторити, тільки тепер буду колінця згинати.

- Як твій сарказм тобі сил додає – на здоров’я, мала, - сміється Тарас.

А що мені замість того сарказму лишилось? Або розтечусь калюжкою або пасивною агресією прикриюсь. Фіговий вибір, та який є. Остання локація лишилась - захід сонця на мосту. Аби ж швидче, бо я на дніпровьскі води вже з надією споглядаю. Не знаю чи стане мені сил до ванни з холодною водою дістатись, бо і у ту темну воду шубовсну, аби ногам легше стало. Руслан той ще вигадник, задумав молодятам у сполохах надвечірнього сонця їх танок зафільмувати. Часу лишилось рівно пів години, тож дублів багато не буде, бо доведеться обирати – відеозапис або Греція.