Глава 4

Майже рік мені пекло снилося, щоразу вночі жахливі думки переживала - у кожного під ліжком свої монстри ховаються. Писала Тарасу щодня, відповідав не часто –  як змога була. Деталей ніколи не питала, сам іноді розповідав, коли зателефонувати виходило. Тими його повідомленнями та дзвінками і жила, боялась відповіді на своє «Як справи?» не отримати. Як дізналася, що повертається на мирну землю – ледь не заплакала від щастя. Міла ридала поряд, бо і Славко її поруч з ним весь той час був. Живі, здорові, повертаються. Славко одразу до Міли, Тарас до батьків. Побачила його аж за місяць. За традицією вирішили у Кушнірів зібратись. Не могла не приєднатись бо і дідуся теж запросили, та готувалась до тієї вечері, як до до стрибку на банджі. Виявляється, як йшов у АТО – не самотнім був, дівчину мав, а вона його чекала. Обіймами Тарасовими не натішилась –  поруч його Катя була. Симпатична білявка, приємна, ввічлива, колега з приватної клініки де до АТО працював. Я за столом розмов не підтримувала, все боялася що бовкну щось не до ладу. Врятував ситуацію Славко, бо користуючись нагодою зробив пропозицію коханій. Міла в сльози, її батьки також, Тарас по другу пляшку шампанського в магазин побіг. Поки емоції вирували, тихенько на Катю ту споглядала. Ох і бісить же вона мене! Приємна, хоч до рани прикладай, а ще й наче щира – не присікаєшся. Та й він мабуть до неї реально прив’язався, бо і з батьками своїми познайомив, і до Кушнірів привів. Добре хоч дуетом зі Славком на коліно не впав. Все, треба збирати себе в купку і ті дурні мрії на порох розтерти. Відволіклась швидко – Міла заходилась весілля своєї мрії організовувати. Питань хто дружкою буде не виникло, тож окрім весільної сукні і мені підходяще вбрання шукати почали. Вже за місяць стала мріяти щоб сесія скоріше почалася, бо екзамени та заліки то забавка порівняно з наполеонівськими планами Міли знайти неймовірні сукні. І аби ж тільки собі – мене шо ту ляльку вже у пів сотень одежин пхали. Я вже на будь що згодна, хоч у балахон ку-клус-кланівця мене хай би рядила, а подрузі все щось ідеальне ніяк не зустрінеться. Тільки собі подумала, що на будь що згодна, як довелося у оборону ставати. Нарила Міла сукню, що на її погляд мені дуже личила, а на мою думку – перетворювала мене на бозна що. Я дівчина трохи в стилі пін-ап, закрите вбрання не обираю, але ж у тому декольте, що на мені зараз, можна весь наш флот на якір кинути.

- Міла, з таким декольте  твоє весілля можна буде вважати нудистським. Це що таке?

- Це шикарна сукня! Тільки но глянь, як вона тобі личить!

Дивлюсь сумно у дзеркало, бачу мерехтливі очі подруги і безкінечну прірву, що від шиї до меж пристойності простягається.

- Міла, як хочеш це плаття – шукай під нього іншу дружку. Колір мені до вподоби, та на цей дефіцит середньої частини сукні дивитись без сліз не можу. Може тут якусь частину загубили? Хоч би краваткою прикрити той сором… Бо як в такому вигляді перед люди вийду, то тебе ніхто й не помітить. Хіба що ти у самому спідньому під вінець підеш.

Переконувала довго, трохи до сварки лишалось, та тут спинилось моє око на чудовому лазуровому відтінку. Оце диво а не вбрання! Одразу згадала сукню, що мені бабуся шила – навіть трохи схожа. Декольте, дякувати Богу, не нагадує виріз на спині, навіть трохи скромніше ніж зазвичай обираю, та для дружки – те що треба, зірка на весіллі має бути одна. Мабуть, Міла теж той бабусин шедевр згадала, бо аж очі вологими стали. Сіла – як на мене шита. Цінник навіть не дивилася, одразу вирішила що вона варта кожної своєї копійки. А копійок там було… Та не сумувала, на роботу не жалілася, фінансову стабільність мала. Лишилась «дрібниця» - весільна сукня для Міли. Сесія закінчилась, на останній курс перейшла і продовжили свої митарства салонами міста. Ще вересень не почався, а вполювали таки шедевр. Міла у ньому наче кінозірка виглядала! Витвір кравецького мистецтва під неї підігнали, зайві блискітки прибрали, волосся в королівську зачіску підняли - ідеально! Пішли святкувати знахідку, спочатку в ресторані повечеряли, потім в бар завітали. Міла зустріла знайомих, влились в компанію і завіялись на танці. Я б краще вдома вечір провела, та якось настрій упіймала. Загуляли обидві і добряче. Дідусю зателефонувала і  попередила, а Міла Славку написала. Отака раптова репетиція дівич-вечора вийшла. Та хоч початок і був гарний, на ранок окрім недосипу купу повідомлень від подруги отримала, одне дивніше за інше. Схопилася за телефон – абонент поза зоною досяжності. Славка набрала – та сама відповідь. Може сварилися да й миряться вже? Передивилась всі повідомлення і тепер тривожусь, бо то хронологія їх нічної сварки і, схоже, наостанок розбігтися вирішили. Струсила бігом з себе залишки сну і побігла до Міли на квартиру. За дверима було тихо, мені не відчинили. До її батьків погнала, запитала чи не у них Міла – не було. Добре, хоч адресу Славка знаю, туди і попрямувала далі. Ця квартира не порожня, чую як замки клацають, відчиняє.

- Привіт, Леся.

- Славко, доброго ранку, якщо можна так сказати. Міла у тебе?

- Ні.

- А де вона не знаєш?

- Не знаю.

- Слухай, я знаю що ви посварилися, та я за подругу хвилююсь. Вдома її нема, у батьків також, телефон вимкнений. Де мені її шукати?

- Уявлення не маю, - зітхає він. - Слухай, я сам зараз хотів би знати куди її на світанку чорти понесли, та останнє що вона сказала – «відчепись від мене». От і виконую її бажання.

- Слава, а раптом з нею щось станеться? Ви ж кохаєте одне одного, я точно це бачу. Не хочу знати, що за привід для сварки був, бо то ваша особиста справа, та Мілу треба шукати. Є ідеї?