Глава 3

Фаза Крістіана Бейла продовжується, Брюс Вілліс, тобто, Джон Маклейн досі на других ролях в моєму топ-листі привабливості, програє Брюсу Вейну. Руслан десь ближче до шостої сходинки вже скотився. Я ж його довго вже не бачила, як йому на верхніх позиціях втриматись? А от трилогію про «Темного лицаря» щотижня передивляюсь. Так би і продовжувала, та Міла скидає посилання на відео, яке хтось після концерту відзняв, те на якому Тарас під кінець вечірки грати почав. На сьомому перегляді розумію, що мій хіт-парад хлопців знову стрімко змінюється. Ото вже ні, досить мені цього. Одного разу я вже в Тараса закохалась, досить з мене тих флешбеків. Він завжди підкреслює, що я його сестра, а оскільки ми не з Таргарієнів – неможна собі зайвого дозволяти. Спиняю цю музику, відволікаюсь як можу, на щастя роботи повно, є куди свої сили витратити щоб і на дурні думки часу не лишилось. А за кілька місяців знайомить мене Міла з другом Славка свого. Андрій хлопець симпатичний, романтичний, з щирою усмішкою і чудовим характером. Подруга аж до неба підстрибує, бо бачить що наші стосунки рушають з мертвої точки. А чом би і ні? Час із ним летить непомітно, відчуваю себе щасливою. За кілька місяців навіть зі своїми знайомлю – якраз у бабусі день народження, от разом і завітали. Все у Андрієві мені подобається, окрім одного – на весну надумав мене за собою на сплав байдарками поперти. Заміський відпочинок люблю, та ходити в кущі з лопаткою то на мрію геть не схоже, я за більш цивілізовані способи єднання з природою. А спати як? Спальник і палатка теж такі собі варіанти. Може вірно кажуть, хоч у курені, аби до серця мені, та я хочу курінь не з відром, а вбиральнею. До кінця весни потроху одне одного перетягти на свій бік намагаємось, та зрештою вдається домовитись, що сам у сплав піде, а потім одразу на базу відпочинку неподалік Ладижина приїде, там я його і чекатиму. Отже, Тарас, чекай у гості, відвідаю ваш із Русланом готельчик. Андрій бронює будиночок, пакує набір виживальника і відбуває на відпочинок, що мені карою здається. А я не поспішаючи валізу на цивілізований відпочинок пакую. Подруга теж до Тараса збирається, її Славко пізніше до нас приєднається, а ми з Мілою разом вирушаємо. Дорога не довга, кілька годин і на місці. А місце ой і чудове! Справжня українська природа, річка неподалік, ліс ошатний, верхівки за будиночками зеленими гілками заколисують, виграючи в ритмі вітру. Тут справжня оаза для тих, хто хоче відпочити від міського галасу, від швидкості і напруги робочих буднів, дати мозку і нервовій системі перепочинок. Будиночки невеликі, в еко стилі, досить скромні, але новенькі та охайні, з усім необхідним всередині – ніяких кемпінгових жахів.

- Знаєш, Леся, я б тут і жила мабуть, - подруга точно у захваті, навіть собі підбрехнула. - Неймовірно затишно!

- Міла, закластися можу, що за три дні шукатимеш привід звідси в місто рвонути. А як лишишся на довше  - без клубу, масажу і манікюру за два тижні збожеволієш. Ти і природа то поєднання еклектичне і короткотривале. Подивлюсь не тебе ввечері, коли з комарами повоюєш і не знатимеш що о дев’ятій робити.

- А ти знатимеш? Ти теж сова – я точно знаю.

- Я з собою книжок набрала.

- І я грамоту знаю!

- І багато зазвичай читаєш? - іронічно усміхаюсь я.

- Не багато – часу не маю.

- Тоді тут тобі сподобається – жодних вечірніх міських розваг, читай скільки очі дозволять.

На ранок подруга вже скиглила, що тут сумно – хто б сумнівався. А я провела час просто чудово. Навіть книжку в руки не брала, просто вимкнула світло, обрала плей-лист і мандрувала уявою. Потягла вранці подругу вигулювати, та мені мандри стежинами радість, а їй сум та втома. Ніколи так сильно її Славка не чекала, як у ті дні, бо Мілку кохаю, але з принцесою за містом мені не просто. Дякувати Богу, за два дні прийшов мій порятунок – брат її приїхав.

- Пампушки, а ви тут яким дивом? – здивовано тягнув Тарас міцно обіймаючи.

Колись за таке прізвисько ми б йому болючу епіляцію влаштували, а як зараз прохопився, вирішили що так навіть смішно – хай каже, дозвіл дали. Провів нам екскурсію, всі цікаві місцини показав. Я собі одразу новий маршрут вигадала, Мілка закотила очі і спитала чи не потрібно чого з міста привезти – їй терміново щось купити треба. Так і розбіглися: я з книжкою у альтанку біля берега, подруга до міста, Тарас до недобудованого будиночка. На щастя, завтра вже мав Славко Мілкин приїхати, тож їй ще одну ніч перебути і видихну з полегшенням. Мій Андрій вже за два дні тут буде, та поки і так не сумую. На вечір вертаючись до себе зазираю на дзижчання дрелі неподалік. Тарас таки майстер – облаштовує недобудову, встановлює душову кабіну.

- О, привіт, мала. Нагулялася?

- Ага, тікаю за москитну сітку в будиночок. Чимось допомогти можу?

- Хіба що компанію складеш, може оповіддю якоюсь потішиш.

Та нема питань! Історій у мене завжди багато, є чим розважити. Так і сидимо до глибокої ночі - сміємося, жартуємо, аж поки до нас Міла не приходить і мій Андрій дзвінком відволікає. Прощаюся з компанією до завтра і з телефоном біля вуха рушаю до себе.

- Скучила за мною? – питає Андрій.

- Так, але не турбуйся, не нудьгую. А ти за мною?

- Було б краще якби ти поруч була, але і нам тут не до суму. Слухай, таке сьогодні було!

Андрій у неймовірному захопленні від своєї подорожі, а я з усіх сил намагаюсь не запитати у нього «Чи ви нормальні там чи ні?». Його оповідь то майже серія "Виживання з Беаром Гріллсом". Човен перекинувся, дещо з речей втопили, ночували не там де планували. От цікаво, вони на роботі не втомлюються тому цим тижнем компнесують надлишок сил? Але я ж дівчина ввічлива, підтримати маю, тож вислуховую, підбадьорюю і кажу що чекаю. На ранок просинаюся на світанку, вирішую не силувати себе заснути ще раз, прогулююсь стежками і звертаю до річки. Вранішнє плавання то приємно і нікого навкруги. Та то на перший погляд, бо як відпливаю від пляжу бачу неподалік Тараса з вудкою. Вітаємось вимахуючи руками, він полишає своє приладдя, швидко скидає зайве і приєднується до мене.