Глава 17. Чайна церемонія

Мей спустилася лише тоді, коли дзвоник покликав усіх до обіду.

Вона справді зачиталася. Спочатку Елар, потім Альберт Віндроуз, мости, дороги й угоди. Час минув непомітно.

У їдальні вже сиділа вся родина. Марта саме ставила на стіл велику миску із супом.

— Ти все-таки вийшла з кімнати, — усміхнулася Беатріс.

— Як і обіцяла.

— А книжки вижили?

— Поки що так.

— Отже, день іще не закінчився, — серйозно зауважила Еліс.

Річард важко зітхнув.

— Не розумію, чому ти вважаєш книжки небезпечними.

— Бо через них люди не чують, коли їх кличуть їсти.

— Книжки тут ні до чого.

— А хто винен?

— Люди, які читають.

Еліс замислилася.

— Отже, книжки роблять людей дивними.

Річард відкрив рота, але так нічого й не сказав.

Едмунд сховав усмішку за чашкою.

Саме цієї миті у передпокої грюкнули вхідні двері. За кілька секунд до їдальні зайшов Джордж.

— Пане Едмунде, до вас пан Теодор Хартвел і пан Люціан.

Еліс миттєво повернулася до Марти.

— Я ж казала!

— Що саме? — запитав Едмунд.

— Що пан Люціан приїде.

Марта пирхнула.

— Насправді це я казала.

Беатріс засміялася.

— Схоже, у нашого гостя справді з’явилася цікава звичка.

Мей опустила погляд у тарілку. Куточок її губ ледь здригнувся.

Виходить, вона була не єдиною, хто це помітив.

За хвилину до їдальні увійшли Теодор і Люціан.

— Сподіваюся, ми не завадили, — сказав Теодор.

— Навпаки, ви саме вчасно, — відповів Едмунд.

— Це дивлячись для чого.

— Для супу.

Теодор розсміявся.

— У такому разі сперечатися не буду.

Гості сіли за стіл. Марта поставила перед ними глибокі тарілки й узялася наливати суп.

— Спочатку поїжте, а вже потім лікуйте все королівство.

— Так, пані Марто, — слухняно відповів Теодор.

— І не «пані Марто», а просто Марта.

— Звичайно, пані Марто.

Люціан опустив голову, приховуючи усмішку.

Марта фиркнула й пішла по хліб.

— Він навмисне, — пояснив Едмунд.

— Я знаю! — долинуло з коридору.

Перші кілька хвилин розмова точилася навколо звичайних речей: погоди, доріг і пацієнтів. Теодор розповів про старого фермера, який уперто відмовлявся лежати в ліжку після травми.

Еліс одразу заявила, що теж відмовилася б.

Марта сказала, що це нікого не дивує.

І лише коли тарілки трохи спорожніли, Люціан повернувся до Мей.

— Отже, пані Авіс, чим ви займалися сьогодні?

— Читала.

— Знову, — пробурмотіла Еліс.

— Саме так.

— І що цього разу? — запитав Люціан.

Мей трохи помовчала.

— Намагалася зрозуміти, як зі школи, кількох доріг і безлічі угод зрештою виникло королівство.

Річард одразу пожвавішав.

— Тобто ти вже прочитала про Елара?

— Так.

— І про Альберта Віндроуза?

— Так.

— І що думаєш?

Мей подивилася на нього.

— Що книга дуже багато чого спрощує.

Люціан усміхнувся.

— Усі історичні книги щось спрощують.

— Але тут усе виглядає надто легко. Домовився. Уклав угоду. Об’єднав. Наче сусіди охоче довіряли одне одному й добровільно поступалися частиною влади.

Теодор зацікавлено підняв голову.

— І що вас дивує найбільше? — запитав Люціан.

— Що це взагалі спрацювало.

Річард уже відкрив рота, але Едмунд його випередив:

— А хто сказав, що було легко?

Мей повернулася до нього.

— У книзі все виглядає саме так.

— Бо книги люблять пропускати найважчі частини.

— Це правда, — погодився Люціан.

— Домовитися часто важче, ніж побитися, — продовжив Едмунд.

— Чому? — запитала Еліс.

— Бо після бійки достатньо одного переможця. А після переговорів потрібно, щоб усі погодилися жити поруч і наступного дня.

Еліс насупилася.

— Це звучить складно.

— Так і є.

Вона потягнулася через увесь стіл за булочкою.

— Еліс, — сказала Беатріс.

— Я майже дотягнулася.

— Еліс.

Дівчинка важко зітхнула.

— Передайте, будь ласка, булочку.

— Так значно краще.

Мей мовчки слухала, а потім сказала:

— Люди рідко відмовляються від влади добровільно.

За столом стало тихіше.

Люціан підняв голову. Річард теж подивився на сестру. Навіть Теодор на мить відклав ложку.

Фраза прозвучала надто впевнено.

Надто доросло.

Наче Мей говорила не про давню історію, а про власний досвід.

Першим озвався Едмунд:

— Не відмовляються.

Вона подивилася на нього.

— Але іноді погоджуються нею поділитися.

Едмунд усміхнувся.

— І це вже більше, ніж можна очікувати від більшості людей.

Напруга зникла так само швидко, як і виникла.

Річард повернувся до попередньої теми:

— А що ти думаєш про Елара?

— Він дивний.

— Це комплімент?

— Поки що не знаю.

Люціан засміявся.

— Думаю, Елар сприйняв би це як комплімент.

Мей перевела погляд на Теодора.

— Він справді навчав усіх охочих?

— Наскільки нам відомо, так.

— Незалежно від походження?

— Саме це й вирізняло його школу, — відповів Теодор. — Елар вважав, що здібність до медицини не передається разом із прізвищем.

— Найкращий викладач анатомії в Академії за часів мого навчання був сином рибалки, — додав Люціан.

Мей здивовано подивилася на нього.

— Справді?

— Справді.

— А як навчалися ті, хто не міг заплатити?

— За часів Елара навчання було безкоштовним, — відповів Річард.

— Пізніше з’явилися стипендії Академії, корони й ремісничих об’єднань, — пояснив Люціан. — Деякі учні після навчання кілька років працюють там, де найбільше бракує лікарів або вчителів.

— І корона справді витрачає на це гроші?