Глава 15. Власні бажання

Сонце вже хилилося до заходу, коли у двері тихо постукали.

Мей саме втретє намагалася зіграти одну й ту саму вправу.

Без особливого успіху.

— Заходьте.

До кімнати зазирнула Беатріс. У руках вона тримала власну вейлу.

— Не заважаю?

— Ні.

Беатріс усміхнулася.

— Чудово. Бо я прийшла виконати обіцянку.

Мей поглянула на інструмент.

— Ви теж принесли свою вейлу.

— Звичайно. Навчати музики без інструмента досить складно.

Вона сіла у крісло біля вікна й зручно влаштувала вейлу на колінах.

Потім легко провела пальцями по струнах, і кімнату наповнило тепле, м’яке звучання.

Мей мимоволі прислухалася.

У її руках вейла звучала обережно й невпевнено.

У руках Беатріс вона ніби говорила.

— Гарна мелодія.

— Народна.

— Ви часто її граєте?

— Уже багато років.

Беатріс усміхнулася.

— І ти її дуже любила.

Мей опустила погляд на струни.

— Справді?

— Ти завжди обирала найгучніші й найскладніші мелодії. Чим швидше треба було грати, тим більше вони тобі подобалися.

— Цікаво.

Беатріс тихо засміялася.

— Ось ця, наприклад, була однією з твоїх улюблених.

Її пальці знову торкнулися струн.

Цього разу мелодія була швидкою й живою. У ній відчувався вітер перед грозою і шалений біг вершника, який мчав полем, не розбираючи дороги.

Мей слухала мовчки.

— Не подобається? — запитала Беатріс, коли стихла остання нота.

— Подобається.

Мей трохи подумала.

— Але для себе я грала б щось інше.

Беатріс зацікавлено підняла голову.

— Що саме?

Мей обережно влаштувала вейлу на колінах.

Кілька секунд шукала потрібні ноти. Потім повільно торкнулася струн.

Мелодії ще не було. Лише кілька тихих звуків, з’єднаних знайомим їй ритмом. Деякі ноти прозвучали невпевнено, одну довелося повторити.

Поступово уривок набув форми.

Тихий. Спокійний. Неспішний.

Наче вода, що текла між камінням.

Зіграти на вейлі те, що Мей пам’ятала на ліні, поки не виходило. Інструмент мав інше звучання й по-іншому відгукувався на дотики.

Та в кількох нотах уже можна було почути обриси знайомої пісні.

Коли Мей опустила руки, у кімнаті запала тиша.

Беатріс задумливо дивилася на неї.

— Це зовсім не схоже на те, що ти грала раніше.

Після цих слів вона замовкла.

Мей ледь помітно напружилася, але майже відразу опустила погляд на вейлу.

— Зараз у мене виходить лише так.

Беатріс кілька секунд мовчала.

Потім усміхнулася.

Не сумно й не винувато.

Тепло.

— Тоді будемо вчитися грати так, як тобі хочеться зараз.

Мей підняла голову.

— Добре.

Беатріс показала, як правильніше тримати руки й торкатися струн, щоб звук не обривався надто різко. Потім зіграла коротку нескладну послідовність.

— Тепер ти.

Мей повторила.

Остання нота вийшла надто гучною.

— Ще раз, — сказала Беатріс.

Мей спробувала знову.

— Повільніше. Не поспішай.

Цього разу звуки лягли рівніше.

Беатріс повторила вправу, додавши до неї ще кілька нот.

І раптом Мей завмерла.

Щось у цій простій послідовності здалося знайомим.

Не сама мелодія.

Відчуття.

Наче вона вже колись сиділа так само — біля вікна, з інструментом на колінах, поруч із людиною, яка терпляче чекала, поки вона зіграє правильно.

Перед очима промайнув інший образ.

Невеликий внутрішній сад. Тінь сливового дерева. Тихий весняний день.

Маленька Мей сидить на низькій лавці. На її колінах лежить лінь, а пальці ще надто малі, щоб упевнено перебирати струни.

Навпроти сидить мати. У її руках — голка з ниткою.

— Ні, — спокійно каже вона. — Не поспішай.

Мей сердито дивиться на інструмент.

— Починай спочатку.

— Я вже зіграла її сім разів.

— Отже, восьмий буде кращим.

— А якщо ні?

Мати усміхається.

— Тоді дев’ятий.

Маленька Мей насуплюється ще сильніше.

Спогад урвався так само раптово, як і з’явився.

Мей кліпнула.

Перед нею знову сиділа Беатріс. У кімнаті пахло деревом і прохолодним вечірнім повітрям, а струни ще ледь тремтіли після останньої ноти.

— Щось не так? — запитала Беатріс.

Мей похитала головою.

— Ні. Просто задумалася.

Вона опустила погляд на вейлу.

За вікном зашумів вечірній вітер. Унизу грюкнули двері, а десь у коридорі пролунав голос Еліс.

Беатріс більше ні про що не питала.

Вона знову зіграла вправу.

Повільно.

Мей уважно прослухала її до кінця, а потім повторила.

Цього разу не помилилася.

Вони ще довго сиділи біля вікна, грали прості мелодії й розмовляли про музику.

⁂

Минуло майже годину. Беатріс саме показувала Мей нову мелодію, коли у двері постукали.

— Заходьте.

На порозі стояв Річард, майже повністю схований за стосом книжок.

— Ти пограбував бібліотеку? — запитала Мей.

— Майже.

Він обережно поставив книжки на стіл. Той жалібно скрипнув.

— Я просила кілька підручників.

— Це і є кілька.

Мей поглянула на стос.

— Річарде, тут десять книжок.

— Дев’ять.

— Це не покращує ситуації.

На губах хлопця промайнула ледь помітна усмішка.

Беатріс подивилася спочатку на книжки, а потім на Мей.

— Тоді я залишу вас.

— Дякую за урок.

— Не дякуй завчасно. Завтра ти все одно зіграєш цю мелодію без помилок.

Мей тихо зітхнула.

— Я вже починаю боятися.

— Правильно. Це ознака гарного вчителя.

Річард закотив очі.

— Мамо, ти лякаєш людей.

— Неправда.

Із цими словами Беатріс вийшла з кімнати.

Річард почав розкладати принесені книжки.