Глава 14. Голос із минулого

Двері зачинилися за Мей трохи різкіше, ніж вона хотіла.

Вона поклала музичні книги на стіл, але томик поезії так і залишила в руках.

Невелика книга з потертою палітуркою та пожовклими сторінками. На перший погляд — нічого особливого. І водночас одна з найдорожчих речей, які вона бачила відтоді, як прокинулася в цьому світі.

Мей сіла біля вікна й поклала книгу на коліна. Кілька хвилин просто дивилася на обкладинку, а потім провела пальцями по старому паперу.

Письмо Небесного Дракона.

Справжнє.

Вона вже знаходила книгу з П’яти Пелюсток — написану її рідною мовою, знайомими знаками Письма Небесного Дракона. Але «Подорожі Землями Золотого Журавля» розповідали про сусідню країну очима імперського мандрівника. Ця книга була іншою. У ній звучав голос її власного народу.

Вона говорила не лише знайомими знаками, а й знайомими образами. У ній жили той самий ритм, ті самі недомовленості й та сама тиха печаль, яку Мей знала з дитинства.

Лише тепер вона усвідомила, наскільки сильно сумувала саме за цим.

Мей обережно розгорнула книгу.

Весняний вітер повернувся до старого саду,
але тих, хто чекав його, вже немає.
Старий павільйон дивиться на воду,
де більше ніхто не читає вірші.

Мей перечитала рядки вдруге. Потім утретє.

І раптом перед нею була вже не сторінка.

Сад.

Не цей — інший. Той, що залишився далеко й якого вона більше ніколи не побачить.

Сливові дерева лише починали цвісти. Білі пелюстки летіли над водою, а в павільйоні біля ставка кілька придворних поетів сперечалися про нову збірку — про рими, образи й значення останнього рядка.

Мей пам’ятала, як сміялася з них.

І як за мить сама долучилася до суперечки.

Тоді їй здавалося, що нічого ніколи не зміниться. Сади залишатимуться садами, павільйони стоятимуть біля води, а поети й далі сперечатимуться про рими.

І вона завжди зможе туди повернутися.

Мей заплющила очі.

У кімнаті Прімроузів було занадто тихо. Не шелестів шовк, за дверима не лунали голоси служниць, у повітрі не відчувався запах ладану.

Лише вітер ворушив фіранки.

І книга лежала в її руках.

Мей раптом зрозуміла: вона сумувала не за палацом, не за владою і не за титулом.

Вона сумувала за людьми, які залишилися там. За знайомими голосами, суперечками про вірші й відчуттям, що десь поруч є дім.

Її пальці міцніше стиснули край сторінки.

Мей перегорнула її.

Слива знову вкрилася білим цвітом,
та нікому рахувати пелюстки.
Ліхтарі давно згасли над ставком,
і місток стоїть порожній до світанку.

Цього разу спогад прийшов одразу.

Не павільйон і не поети.

Музика.

Вечір. Темна вода ставка. Червоні ліхтарі, що відбивалися на її поверхні.

Мей сиділа на дерев’яній терасі, тримаючи Лінь на колінах. Пальці самі знаходили струни.

Тоді вона ще не була імператрицею. Не мусила стежити за кожним словом і приховувати кожну думку.

Вона просто грала.

Для себе.

Іноді до глибокої ночі.

Мей пам’ятала кожну подряпину на дереві інструмента, його вагу, звук і навіть запах старого лаку. На мить їй здалося, що варто лише простягнути руку — і вона знову його торкнеться.

Але поряд лежала вейла.

Гарний інструмент. Теплий. Живий.

Проте чужий.

Лінь залишився там — у світі, до якого більше не було дороги.

У грудях боляче стиснулося.

— Я сумую за тобою, — прошепотіла Мей.

Слова зірвалися самі. Ніхто їх не почув.

Вона провела пальцями по обкладинці книги й усвідомила ще одну річ.

Вона сумувала за своїм лінем, але не за нескінченними вечорами, коли їй наказували грати. Не за усмішками, які доводилося зображати, і не за людьми, які слухали не музику, а її статус. Не за оплесками, після яких вона однаково залишалася самотньою.

Не за вечорами, коли кожна нота вже належала не їй.

За цим Мей не сумувала.

Їй бракувало лише музики.

Справжньої.

Тієї, яку грають для себе.

Вона довго сиділа нерухомо, а потім перегорнула ще одну сторінку.

Білий цвіт упав на рукав матері.
Вона не помітила.
Лише всміхнулася дитині,
яка рахувала хмари над садом.

Її пальці стиснули край сторінки.

Цього разу вона згадала не палац, не церемонію і не імператорський двір.

Маленький внутрішній сад.

Це було ще до того, як її забрали. До титулів, правил та обов’язків.

Мей сиділа поруч із матір’ю на низькій дерев’яній лавці. У руках тримала книжку, хоча вже не пам’ятала яку. Мати щось вишивала, іноді відповідала на її запитання, іноді сміялася, а часом просто мовчала.

Тоді Мей здавалося, що так буде завжди. Що вона будь-коли зможе повернутися, сісти поруч, покласти голову матері на плече й розповісти про всі ті дурниці, які здавалися важливими дитині.

Їй було чотирнадцять, коли за нею зачинилися палацові ворота.

Спочатку Мей чекала. Потім рахувала місяці до наступної зустрічі, а згодом — роки.

Зрештою навчилася не чекати.

Бо чекати було боляче.

Вона ще бачила матір, але надто рідко, й кожна зустріч закінчувалася надто швидко. З роками між ними ставало дедалі більше поклонів, правил і чужих очей.

І дедалі менше часу.

Мей опустила голову.

Її охопив справжній страх.

Вона вже не пам’ятала голосу матері так добре, як хотіла. Пам’ятала усмішку, карі очі, тепло рук.

А голос починав вислизати.

Наче вода крізь пальці.

Не смерть, не новий світ і не чуже тіло налякали її цієї миті найбільше.

Страшно було забути.

Мей притиснула книгу до грудей, ніби так могла втримати минуле.

— Я пам’ятаю, мамо, — ледь чутно прошепотіла вона.