Глава 13. Звичайний день

— Заходьте.

Двері тихо відчинилися.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку.

На порозі з’явилася Беатріс — і на мить завмерла.

Мей сиділа біля вікна, тримаючи на колінах вейлу. Поряд лежала розгорнута книга з нотами.

— Можна до тебе?

— Звісно.

Беатріс підійшла ближче. Її погляд одразу зупинився на інструменті, а на губах з’явилася тепла усмішка.

— Я давно не бачила її у твоїх руках.

Мей обережно провела пальцями по струнах.

— Цікавий інструмент.

— Так.

Беатріс сіла поруч.

— Ти дуже любила...

Вона раптом замовкла.

Мей підняла голову.

— Вибач, — ледь усміхнулася Беатріс.

— За що?

— Я знову почала розповідати тобі про твоє минуле. Не хочу, щоб тобі здавалося, ніби я змушую тебе щось згадати.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

— Нічого страшного, — відповіла Мей. — Мені цікаво дізнаватися, якою я була. Просто я не можу зрозуміти, як грати на цьому інструменті.

— Можу показати, якщо хочеш.

— Буду вдячна.

Беатріс обережно взяла інструмент і поклала собі на коліна.

— Це вейла, — сказала вона так, ніби знайомила Мей із давньою подругою. — Бачиш ці струни?

Мей кивнула.

— Їх дев’ятнадцять.

— Дев’ятнадцять?

— Саме тому вейла здається складнішою, ніж є насправді.

Беатріс легко провела пальцями по струнах, і кімнатою розлився м’який, прозорий звук.

— Тут немає правильного чи неправильного початку.

Мей подивилася на книгу.

— У ній усе виглядає значно складніше.

— Тому що вейла не дуже любить книги.

Мей здивовано поглянула на неї.

Беатріс усміхнулася.

— Це інструмент для душі.

— Для душі?

— Для тих митей, коли хочеться щось відчути, а не пояснити.

Вона знову торкнулася струн. Цього разу звук нагадав тихий подих вітру.

— Просто почни слухати.

— І музика сама прийде?

— Іноді. А іноді доводиться посидіти з нею довше.

Мей замислено кивнула, а потім сама обережно торкнулася струн.

Пролунав несміливий звук. За ним — другий, третій.

Беатріс не виправляла її й не поспішала допомагати. Лише мовчки спостерігала.

— Ми з Еліс підемо в сад малювати, — сказала вона. — Якщо захочеш, можеш приєднатися до нас.

Мей провела пальцями по гладкому дереву вейли.

— Дякую. Але спочатку я хотіла б розібратися з нею.

— Тоді я не заважатиму.

Беатріс уже дійшла до дверей, коли Мей раптом запитала:

— Ви справді думаєте, що музика може просто... з’явитися?

Беатріс обернулася.

— Ні.

Мей здивовано підняла голову.

— Вона вже є всередині людини. Іноді потрібно лише знайти спосіб її почути.

Коли двері зачинилися, Мей знову подивилася на інструмент і обережно торкнулася струн.

Звук вийшов тихим, невпевненим.

І раптом світ похитнувся.

Лише на одну коротку мить.

Сонце. Теплий вітер. Старий дуб.

На високій гілці сиділа чотирнадцятирічна дівчина, звісивши ноги. На її колінах лежала вейла.

Спочатку вона просто дивилася на хмари, а потім почала перебирати струни — без мелодії, без нот, лише для себе.

Знизу долинув дитячий голос:

— Авіс! Я знаю, що ти там!

Дівчина нахилилася, визираючи з-за гілки, і засміялася.

— Тоді навіщо шукаєш?

Видіння розтануло так само раптово, як і з’явилося.

Мей завмерла. Її пальці досі лежали на струнах.

— Авіс... — прошепотіла вона, повільно видихнувши.

На її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти, напевно, дуже любила свою вейлу.

Мей знову торкнулася струн.

Звук був красивим.

Але чужим.

Не тим.

Вона заплющила очі й спробувала зіграти мелодію, яку пам’ятала сама.

Перші ноти прозвучали невпевнено. Наступні — незграбно й уривчасто. Вейла ніби пручалася, не бажаючи говорити знайомою Мей мовою.

Лінь ніколи не звучав так.

Вона сумувала за ним сильніше, ніж думала. За вечорами в павільйоні, червоними ліхтарями й мелодіями, які знала напам’ять. За життям, якого більше не було.

Мей опустила руки. У грудях боляче стиснулося.

Та за мить вона знову торкнулася струн.

Раз.

Другий.

Третій.

Якщо я більше ніколи не побачу свій Лінь...

Вона повільно провела пальцями по струнах.

Тоді доведеться навчити цю вейлу співати ті самі пісні.

Того ранку в маєтку ніхто не наважувався її турбувати. З кімнати Авіс долинали окремі ноти — іноді незграбні, іноді напрочуд красиві.

Ніхто не знав, що саме вона намагалася зіграти.

Але вперше за багато днів у будинку знову звучала музика.

⁂

Весна поступово вступала у свої права. Сонце вже гріло по-справжньому, хоча вітер усе ще залишався прохолодним.

Сад Прімроузів зовсім не був схожий на бездоганні сади з дорогих книг. Тут не було ані рівних доріжок, ані підстрижених живоплотів, ані мармурових фонтанів зі статуями.

Едмунд завжди казав, що сад існує для людей, а не люди для саду. Тому все тут росло так, як подобалося родині.

Біля будинку вже розквітли первоцвіти. Трохи далі чекали весняного засіву грядки з травами, а за ними здіймалися старі яблуні — деякі старші навіть за самого Едмунда. Ще трохи, і їхні гілки мали вкритися біло-рожевим цвітом, аромат якого долітатиме аж до конюшні.

Ближче до струмка росли кущі смородини та аґрусу. Щоліта Еліс об’їдала їх швидше, ніж устигала достигнути хоча б половина врожаю.

У центрі саду височів старий розлогий горіх, посаджений ще дідом Едмунда. Навіть у найспекотніші дні під його кроною залишалося прохолодно.

Та найпочесніше місце займала альтанка.

Вона стояла тут так давно, що ніхто вже точно не пам’ятав, коли її збудували. За словами Едмунда, це зробив його батько. За словами Еліс, альтанка існувала завжди. Річард стверджував, що це неможливо з історичного погляду, але Еліс такі подробиці не цікавили.