Глава 12. А якщо вона не згадає

Коли настав час вечері, Річард спустився до їдальні останнім. У будинку вже пахло свіжим хлібом і трав’яним чаєм.

Еліс сиділа за столом незвично тихо. Навіть не крутилася на стільці, і це одразу насторожило Річарда.

Він сів поруч.

— Що сталося?

— Нічого.

— Еліс.

— Нічого.

Дівчинка насупилася ще сильніше.

Річард перевів погляд на матір. Беатріс лише ледь похитала головою.

— Потім.

Він не став наполягати.

Невдовзі всі вже сиділи за столом. Не вистачало лише Авіс. Еліс постійно поглядала на двері, навіть Беатріс кілька разів піднімала голову.

Нарешті Едмунд відклав серветку.

— Я покличу її.

Він вийшов. За столом запала тиша.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Едмунд повернувся сам.

— Вона подякувала й попросила принести вечерю до кімнати.

Ніхто особливо не здивувався. Таке вже траплялося.

Але легше від цього не стало.

Едмунд знову сів на своє місце. Еліс опустила очі, й кілька хвилин усі їли мовчки.

Потім дівчинка раптом сказала:

— Вона поводилася так, ніби це не її ставок.

За столом стало тихо.

Беатріс повільно відклала виделку.

— Еліс…

— Вона сказала, що не пам’ятає його, — дівчинка підняла голову. — Не пам’ятає, як ми його копали.

— Вона справді не пам’ятає, — тихо відповів Едмунд.

— Але це ж був її ставок.

Ніхто не відповів.

Еліс знову втупилася в тарілку.

— Вона навіть не захотіла його відновлювати.

Беатріс заплющила очі.

Річард відчув, як у грудях неприємно стиснулося. Він розумів сестру набагато краще, ніж хотів би.

— Вона не бреше, — нарешті сказав він.

Усі подивилися на нього.

— Що? — перепитала Еліс.

— Вона не прикидається.

Річард відклав ложку.

— Вона справді нічого не пам’ятає.

Еліс лише сильніше насупилася.

— Але вона ж Авіс.

— Так, — тихо відповів Річард.

І замовк.

Бо далі починалося те, на що ніхто не мав відповіді.

Запала довга тиша. Нарешті Беатріс заговорила:

— Я вже не знаю, чого чекати.

Едмунд підняв голову. Дружина дивилася у свою чашку.

— Щоранку мені здається, що сьогодні стане трохи краще.

Її голос залишався спокійним, але Річард чув у ньому втому.

— А ввечері я знову розумію, що не знаю, як допомогти власній доньці.

Еліс опустила очі.

Едмунд повільно накрив долонею руку дружини.

— Беатріс…

Вона похитала головою.

— Ні.

На мить замовкла, а потім усе ж вимовила те, про що вони думали вже кілька днів. Те, чого ніхто досі не наважувався сказати вголос.

— А якщо вона не згадає?

У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування дров у каміні.

Еліс завмерла. Річард теж. Навіть Едмунд відповів не одразу.

Він довго дивився на полум’я, а потім повільно сказав:

— Тоді ми будемо вчитися жити далі.

Ніхто не промовив ані слова.

Усі розуміли, наскільки важко це звучало.

І наскільки важчим буде насправді.

Нагорі, за зачиненими дверима, сиділа дівчина, яку вони любили понад усе. І кожен у цій кімнаті по-своєму боявся одного й того самого.

Що вона вже ніколи не повернеться.

Мей сиділа за письмовим столом. Вечеря давно охолола, але вона так і не торкнулася їжі.

Перед нею лежав відкритий щоденник із блакитною стрічкою. Після останнього запису не з’явилося жодного нового рядка.

Мей підперла голову рукою й довго дивилася в темне вікно.

Внизу була родина, яка чекала повернення Авіс.

А Мей досі не знала, чи мала право залишитися.

Через деякий час свічка догоріла майже до кінця. Мей заснула просто за столом, так і не знайшовши відповіді.

⁂

Ранок у маєтку починався тихо. На столі стояв чайник, а за вікнами розливалося м’яке весняне світло.

Едмунд уже сидів за столом, коли до їдальні спустилася Беатріс. Вона виглядала втомленою.

— Ти майже не спала, — сказав він.

Беатріс лише зітхнула.

— Учора ввечері я заходила до Авіс.

Едмунд підняв голову.

— І?

— Вона не вечеряла.

— Ясно.

Беатріс опустилася на стілець.

— Я прийшла забрати тацю… Вона заснула за столом.

Едмунд нічого не сказав.

— Перед нею лежав відкритий щоденник із блакитною стрічкою.

— Ти читала?

— Ні, — одразу відповіла Беатріс. — Це її записи.

Після короткої паузи вона додала:

— Я навіть не намагалася.

Едмунд повільно кивнув.

Це було правильно.

Беатріс дивилася у свою чашку.

— Вона плакала.

— Звідки ти знаєш?

— Очі були опухлі. На столі лежала зім’ята серветка, а на сторінці розпливлася пляма чорнила.

Запала тиша.

Потім Беатріс тихо сказала:

— Я не знаю, що нам робити далі.

Едмунд відставив чашку.

— Думаю, нам треба перестати весь час щось робити.

Беатріс здивовано підняла голову.

— Що?

— Ми всі намагаємося повернути Авіс. Еліс тягне її до ставка, Річард шукає пояснення, а ми з тобою постійно чекаємо, що ось-ось щось зміниться.

Він замовк.

— А вона щоразу бачить лише наше розчарування.

Беатріс повільно опустила очі.

Він мав рацію.

— То що нам робити?

Едмунд дуже сумно усміхнувся.

— Маленькі речі.

— Які?

— Ті самі, що ми робили завжди: давати їй час, дозволяти помилятися й залишатися на самоті, коли їй це потрібно.

Він трохи подумав.

— І перестати вирішувати за неї, ким вона повинна бути.

Беатріс опустила очі.

— А якщо вона так і не згадає?

Едмунд подивився на ранковий сад.

— Тоді ми познайомимося з нею заново.

— А якщо щось піде не так?

— Наприклад?

— Якщо вона нас не прийме або не захоче жити з нами?