Глава 11. Те, що бачать інші

Вітальня зустріла їх теплом. У каміні тихо потріскували дрова, крізь високі вікна лилося ранкове світло.

Учора Річард лише ненадовго показав Мей цю кімнату, і тепер вона вперше мала нагоду роздивитися її уважніше. Її погляд ковзнув по книжкових полицях, картинах на стінах і старому годиннику біля каміна.

Тут було незвично затишно.

Мей сіла у крісло біля вікна. Звідси було видно сад, і камін теж залишався поруч.

Люціан сів навпроти.

— Як голова?

— Краще.

— Запаморочення?

— Рідше.

— Нога?

— Майже не турбує.

— Добре.

Він зробив коротку позначку в записнику.

— Чи є щось, що вас турбує?

Мей замовкла. За вікном гойнулися гілки молодої яблуні.

Вона довго шукала відповідь і не знаходила жодної, яку могла б вимовити вголос.

— Ви можете мені довіритися, — тихо сказав Люціан. — Якщо хочете, я навіть зачиню двері.

Він кивнув у бік їдальні.

Мей ледь усміхнулася.

— Можливо.

Вона могла сказати правду. Розповісти про палац. Про зиму. Про отруту. Про смерть.

Але тоді Люціан або не повірить їй.

Або повірить.

І вона не знала, що лякає її більше.

Люціан підвівся й тихо зачинив двері. Потім знову сів у крісло.

— Пан Едмунд розповів, що ви були біля дуба.

— Так.

— І як вам прогулянка?

Мей ненадовго замислилася.

— Красиве місце.

— Щось особливо сподобалося?

— Сам дуб.

— Чому?

Вона подивилася у вікно.

— Він непохитний. Пережив багато штормів, зим і весен. І все одно стоїть там, на тому самому місці.

Люціан уважно слухав.

— І це добре чи погано?

Мей трохи помовчала.

— Раніше я думала, що добре.

— А тепер?

— Не знаю, — її голос став тихішим. — Мені здається, він дуже самотній.

Люціан не поспішав ставити наступне запитання.

— Пан Едмунд також розповів про Шторма.

Мей опустила очі.

— Мені шкода, що так сталося.

— Через коня?

Вона відповіла не одразу.

— Не тільки.

Люціан кивнув, наче саме такої відповіді й очікував.

— А щоденник?

Мей підняла голову.

— Що з ним?

— Ви вже щось записали?

Кілька секунд вона вагалася, а потім кивнула.

— Так.

— Чи можу я прочитати?

Мей замислилася.

У записах не було справжніх імен чи назви Імперії. Усе, що могло здатися дивним, вона описала як сон або марення.

— Можете.

Вона подзвонила у маленький дзвіночок. За кілька хвилин увійшла Сара.

— Принеси, будь ласка, мій зошит.

— Так, панно.

Поки вони чекали, Люціан мовчки спостерігав за Мей.

Вона сиділа дуже рівно, спокійно, зі складеними на колінах руками. Наче навколо неї існував невидимий порядок, якого вона дотримувалася навіть тепер.

Нарешті Сара повернулася.

Мей взяла щоденник, кілька секунд дивилася на нього, а потім простягнула Люціану.

Спочатку він читав швидко. Потім повільніше. Кілька разів повертався до вже прочитаних сторінок.

Нарешті закрив щоденник і поклав долоню на обкладинку.

Мей терпляче чекала.

— Можна я зроблю для себе кілька нотаток? — запитав він.

— Для чого?

Люціан трохи помовчав.

— Бо тут є речі, над якими я хотів би подумати.

— Наприклад?

Він знову відкрив щоденник.

— Ось це: «Як мені знайти себе? Як мені не стати кимось іншим?»

Мей мовчала.

— Це незвичне запитання.

— Чому?

— Бо більшість людей на вашому місці питали б: «Як згадати себе?» А ви питаєте: «Як не втратити себе?»

Мей відвела погляд.

Люціан перегорнув сторінку.

— А ще мене зацікавили канали.

— Канали?

— Так. Ви кілька разів пишете про них, згадували під час розмови з Річардом, а потім побачили уві сні. Складається враження, що вони для вас чомусь важливі.

— Можливо.

— Ви пам’ятаєте, де бачили їх раніше?

— Ні.

— Але вам здається, що пам’ятаєте.

— Так.

Люціан зробив коротку позначку й перегорнув ще кілька сторінок.

— І ось це: «І ніхто не поводився так, наче це важлива подія. Мабуть, саме тому вона й була важливою».

На його губах з’явилася легка усмішка.

— Мені подобається ця думка.

— Чому?

— Бо більшість людей помічають великі події. А ви помітили звичайний сімейний сніданок.

Мей нічого не відповіла.

— І ще одну річ.

— Яку?

— Ви дуже уважно спостерігаєте за людьми.

Вона ледь нахилила голову.

— Хіба це дивно?

— Ні, — усміхнувся Люціан. — Але це дуже корисна звичка.

Він поклав щоденник на стіл.

— Якщо ви дозволите, я хотів би час від часу перечитувати ваші записи.

— Навіщо?

— Бо іноді людина пише те, чого сама про себе ще не розуміє.

Мей подивилася на нього довгим поглядом.

— І ви сподіваєтеся знайти там відповіді?

— Ні. Поки що я сподіваюся знайти правильні запитання.

— Правильні для кого?

Люціан замислився.

— Для нас обох. Ви намагаєтеся зрозуміти себе, а я — що з вами відбувається.

Мей уважно дивилася на нього.

— І що ви вже зрозуміли?

Люціан ледь усміхнувся.

— Що знаю значно менше, ніж думав учора.

Після довгої паузи вона ледь помітно кивнула.

— Спробуйте.

Люціан зробив кілька нотаток, закрив записник і несподівано мовив:

— Панно Авіс.

— Так?

— Мені здається, сидіти в кімнаті вам зараз шкідливо.

Мей здивовано підняла голову.

— Шкідливо?

— Для голови. Для пам’яті. Для думок. Для всього.

Він трохи помовчав.

— Тому я хотів би дещо запропонувати.

⁂

— Якщо ви не заперечуєте, я хотів би ще трохи пройтися маєтком, — сказав Люціан.

Мей підняла на нього погляд.