Глава 10. Безсонна ніч

У будинку Хартвелів пахло тушкованим м’ясом, свіжим хлібом і трав’яним чаєм. Вечеря майже закінчилася. На столі ще стояли чашки, а за вікнами вже темніло.

— Завтра зранку треба заїхати до Греннів, — сказав Теодор. — Старий Гренн кашляє вже другий тиждень.

— А після обіду — до млина, — додав Люціан. — Якщо в хлопця досі болить рука, варто оглянути її ще раз.

Елеонора важко зітхнула.

— Ви хоча б іноді можете говорити не про хворих людей?

Обидва чоловіки підняли голови.

— Ми вечеряємо, — продовжила вона. — Нормальні люди за вечерею говорять про дім, сад або погоду.

— Погода сьогодні була гарна, — слухняно погодився Теодор.

— Теодоре.

— Що?

— Це була дуже погана спроба.

Люціан тихо усміхнувся.

— А про що нам говорити?

— Наприклад, про те, що твоя сушарня з травами вже захопила половину горища. Або про те, що ти обіцяв обрізати стару яблуню ще минулої осені.

— Вона чудово росте.

— Вона росте в бік кухонного вікна.

— Значить, їй подобається кухня.

— Теодоре.

— Що?

— Не дратуй мене.

Елеонора похитала головою.

— І взагалі, ви обидва однакові. Один повернувся додому після кількох місяців відсутності, а я вже третій день слухаю лише про кашель, переломи та гарячку.

— Ми ще говорили про рани, — серйозно зауважив Теодор.

Люціан пирхнув у чашку.

Елеонора підняла очі до стелі.

— Світлі небеса, дайте мені терпіння.

На кілька секунд за столом запала тиша. Потім Теодор допив чай і підвівся.

— Ходімо до кабінету.

— Я так і знала, що цим закінчиться, — пробурмотіла Елеонора.

— Ми ненадовго.

— Брехня.

— Добре. Не ненадовго.

— Оце вже більше схоже на правду.

Люціан усміхнувся й теж підвівся.

— Не засиджуйтеся до ночі.

— Ми постараємося, — сказав Теодор.

Елеонора лише махнула рукою.

— Ідіть уже.

Батько із сином перейшли до кабінету. На краю письмового столу лежало кілька книг, які Люціан залишив там удень.

Теодор сів у крісло.

— Люціане, спочатку обговорімо справи на наступний тиждень.

Люціан на мить замислився, а потім похитав головою.

— Зачекай. Я сьогодні ще трохи переглянув бібліотеку.

Теодор підняв очі.

— Знову через Авіс?

— Так.

— Знайшов щось?

— Нічого корисного.

Теодор насупився.

— А що саме ти шукав?

— Пояснення тому, що побачив.

Люціан розгорнув записник.

— Втрату пам’яті після травми описували багато разів. Але мене дещо непокоїть.

— Що саме?

Люціан повернув записник до батька.

Авіс Прімроуз. Вісімнадцять років. Падіння з коня.

Відомо:

Особисті спогади про родину відсутні.

Читання збережене.

Письмо збережене.

Загальні знання збережені.

Судження незвичні.

Теодор мовчки прочитав записи й відкинувся на спинку крісла.

— Люди після травм іноді змінюються.

— Так.

— Стають дратівливими.

— Так.

— Або замкнутими.

— Так.

Запала коротка тиша.

— Тоді що саме тебе турбує?

Люціан провів рукою по волоссю, наче намагався впорядкувати думки.

— Ми говорили про книгу.

— Про ту, подорожню?

— Так.

— І що?

— Найбільше її зацікавила коронація.

Теодор знизав плечима.

— Багатьом подобаються красиві ілюстрації.

— Вона дивилася не на ілюстрацію.

— А на що?

— На людину.

Теодор мовчав.

— Вона сказала: «Усі дивляться на корону. Але ніхто не думає про людину під нею».

— Незвична думка, — після короткої паузи визнав він.

— Саме так.

Люціан постукав пальцем по записнику.

— А потім сказала, що після коронації починається самотність.

У кабінеті стало тихо. Лише в каміні потріскували дрова.

— І що тебе в цьому бентежить? — нарешті запитав Теодор.

— Враження.

— Яке саме?

Люціан кілька секунд мовчав.

— Вона говорила не так, ніби читає про коронацію.

— А як?

— Наче сама знає, що означає носити корону.

Теодор довго дивився на сина, а потім похитав головою.

— Ти надто багато про це думаєш.

— Можливо.

— Вона сильно вдарилася головою.

— Я знаю.

— І їй потрібен час.

— Знаю.

Але в голосі Люціана не було впевненості. Він знову подивився на записи.

— Звідки в неї такий погляд на світ?

Теодор не відповів. Схоже, готового пояснення він теж не мав.

Люціан різко закрив записник.

— Завтра я поїду до Прімроузів.

— Ти ж казав, що даси їй кілька днів.

— Передумав.

— Люціане…

— Я хочу ще раз із нею поговорити.

Теодор важко зітхнув.

— Гаразд.

— А ще хочу переглянути фонди Академії.

— Думаєш, старі книги знають більше за нас?

Люціан ледь усміхнувся.

— Думаю, вони бачили більше за нас.

Він зібрав зі столу книги.

— Не засиджуйся до світанку, — буркнув Теодор.

— Постараюся.

Але вони обидва знали, що це неправда.

Піднімаючись сходами до своєї кімнати, Люціан подумки знову повертався до слів Авіс.

Вони не звучали як цитата з книги чи випадкова думка.

Вони звучали так, ніби народилися з досвіду.

І саме це не давало йому спокою.

⁂

Люціан не пам’ятав, коли востаннє так погано спав.

Точніше, цієї ночі він майже не спав зовсім.

Після розмови з батьком Люціан повернувся до своєї кімнати, запалив лампу й відкрив одну книгу. Потім другу. Третю. На столі поступово виросла невелика купа розгорнутих томів.

«Записки про тілесну пам’ять».

«Великий звід Академії Елара».

Старі збірки лікарських спостережень.

Коли за вікном почало світати, Люціан із подивом усвідомив, що вже цілу годину не перегорнув жодної сторінки.