Глава 9. Тиша

Вони з Едмундом мовчки рушили назад до маєтку.

День був теплим. Вітер ліниво перекочувався пагорбами, а десь унизу дзюрчала вода. Мей ішла поруч із Едмундом, час від часу озираючись на старого велетня за спиною. З кожним кроком дуб ставав меншим, але їй чомусь здавалося, що він усе одно дивиться їм услід.

Незабаром стежка вивела їх до невеликого струмка. Прозора вода бігла між камінням, переливаючись на сонці. Місточка тут не було — лише кілька великих пласких каменів.

Едмунд усміхнувся.

— Колись ти дуже не любила цей струмок.

Мей перевела погляд на воду.

— Чому?

— Бо він був надто маленький.

Вона кліпнула.

— Маленький?

— Саме так ти й сказала. — Едмунд засміявся. — Заявила, що через нього нудно стрибати.

Мей мовчки подивилася на струмок.

— І що було далі?

— Ти вирішила зробити його більшим.

— Більшим?..

— Ставком.

Мей повернула до нього голову.

— Справжнім ставком?

Едмунд показав рукою трохи нижче за течією.

— Ось там.

— І як?

— Погано.

Мей уже усміхалася. По-справжньому.

— Наскільки погано?

— Три дні копала землю.

— Три дні?

— Три.

— Сама?

— Ні. Еліс допомагала.

— Справді?

— Стояла поруч і їла яблука.

Мей не стримала сміху.

— А Річард?

— Сказав, що це дурна ідея.

— І мав рацію?

— Безумовно.

Едмунд першим ступив на каміння, а тоді простягнув Мей руку. Вона прийняла її й обережно перейшла на інший берег, намагаючись не навантажувати поранену ногу.

— А потім? — запитала вона.

— Потім прийшла злива і все повернула назад.

— Напевно, я образилася.

— На Річарда?

— На зливу.

— Так, на неї ти теж образилася.

Мей тихо похитала головою. Їй було дивно слухати ці історії — йшлося про когось іншого. І водночас усе це чомусь здавалося правильним. А ще — веселим.

Попереду вже виднілися господарські будівлі: навіси з дровами, склади, вози й купи мішків із зерном. Кілька курей неквапливо походжали подвір’ям.

— А он і Руденька.

Мей подивилася туди. Біля дровітні поважно ходила велика рудувата курка.

— Та сама?

— Та сама. — Едмунд кивнув. — Щоранку ти рахувала її яйця.

— Навіщо?

— Бо була переконана, що вона відкладає їх у різних місцях навмисно, щоб тебе обдурити.

— І?

— Вона справді так робила, а ти проводила їй виховні бесіди, — усміхаючись, розповів Едмунд. — Бачиш той великий камінь між дровами?

— Там? — Мей показала в бік дровітні.

— Так. Під ним колись лежав твій записник.

— Записник?

— Саме так.

Мей ледь усміхнулася.

— І що я туди записувала?

— Усе: коли прилетіли журавлі, коли зацвіла груша, коли Руденька знесла яйце не там, де треба, коли Річард випадково впав у воду.

Навколо пахло деревом, землею та сухим сіном.

— А ось це був твій другий улюблений куточок, — сказав Едмунд.

— Другий?

— Перше місце завжди посідав Старий.

Едмунд навіть не намагався приховати усмішку.

За господарським двором починалися конюшні — довга кам’яна будівля з високим дахом і відчиненими воротами. Поруч розташовувалися огорожі й тренувальний загін, а трохи далі простягалися пасовища.

І всюди були коні. Одні мирно паслися, інші визирали з денників. Звідусіль долинало тихе іржання.

Саме в цей момент із конюшні вийшов високий сивий чоловік із засмаглим обличчям, широкими плечима й грубими руками людини, яка все життя працювала з кіньми.

— Томасе, — привітався Едмунд.

— Добрий день, пане.

Чоловік перевів погляд на Мей.

— Панночко Авіс, радий бачити вас на ногах.

— Томас доглядає коней ще з того часу, коли ти була меншою за відро, — пояснив Едмунд.

— І я досі пам’ятаю день, коли панночка вирішила осідлати козу, — сухо додав Томас.

Мей ледь не розсміялася.

— Я справді це зробила?

— На жаль. Ідея була ваша. Наслідки — теж.

Навіть Едмунд тихо засміявся. Проте усмішка Томаса поволі згасла. Він подивився на Мей уважніше, обережніше.

— Перш ніж ми зайдемо… — Томас на мить замовк. — Шторм останнім часом поводиться дивно.

— Через грозу? — запитав Едмунд.

Томас кивнув.

— Такої бурі я не пам’ятаю вже багато років. Відтоді він нервовий і неспокійний.

— Він на когось кидався?

— Ні. Нікого не скривдив. Але став зовсім іншим.

Томас знову поглянув на двері конюшні.

— Просто підходьте обережно.

Мей відчула дивне хвилювання. Наче попереду чекала не зустріч із конем, а знайомство з кимось, хто знав справжню Авіс зовсім не так, як люди.

І чомусь від цієї думки їй стало неспокійно.

Томас відчинив двері. З напівтемряви долинуло важке фиркання.

Вони зайшли всередину. У конюшні було тепло, пахло сіном, шкірою та деревом. Крізь високі вікна пробивалися сонячні промені, а в денниках тихо шаруділи коні.

Томас провів їх уздовж проходу.

— Тут молоді коні, далі — робочі. Там стоїть кінь пана Едмунда. А в самому кінці…

Він замовк.

— Шторм.

Мей підняла голову.

У крайньому деннику стояв чорний жеребець — високий, стрункий, із довгою блискучою гривою. Він не був найбільшим чи наймасивнішим конем у конюшні, але в ньому відчувалася особлива грація. Наче він завжди пам’ятав, ким є.

Шторм повільно повернув голову й подивився на неї.

Мей зробила крок уперед.

Жеребець завмер. Його вуха насторожилися. Він дивився довго, надто довго — наче впізнавав і водночас не впізнавав.

Мей наблизилася ще на крок.

Шторм різко фиркнув, смикнув головою й відступив. Ударив копитом об підлогу, знову нервово зафиркав.

— Шторме! — різко озвався Томас.

Але кінь ніби не чув. Він не здавався злим — лише розгубленим.