Глава 7. Сліди Авіс

Мей сиділа біля вікна.

Перед нею лежав відкритий зошит. Поруч стояла чорнильниця.

Чорнило на пері вже давно висохло, а сторінка так і залишалася порожньою.

Вона підвела голову.

За вікном розкинулися пагорби. М’які весняні схили тягнулися до самого обрію, а між ними вилися вузькі дороги.

Десь далеко виднілися поля.

Сади.

Дахи маленьких будинків.

Мей довго дивилася на них.

І раптом усвідомила дивну річ.

За тридцять два роки життя вона бачила більше палаців, ніж сіл. Більше тронних залів, ніж полів. Більше радників, ніж звичайних людей за мурами палацу.

Вона знала назви провінцій.

Знала розміри податків.

Знала кількість гарнізонів.

Знала врожайність рису.

Знала торгові шляхи.

Але майже ніколи не бачила самих земель.

Колись їй здавалося, що це нормально.

Імператриця не подорожує сама.

Імператриця не вирушає в дорогу лише тому, що їй захотілося подивитися на захід сонця.

Кожен виїзд погоджувався заздалегідь. Кожен маршрут перевірявся. Кожна зупинка обговорювалася.

Поруч завжди були охоронці.

Радники.

Слуги.

Посли.

Навіть під час подорожей вона залишалася імператрицею.

І лише тепер Мей усвідомила, що ніколи по-справжньому не належала власним землям.

Вона керувала ними.

Але не знала їх.

Знала людей за звітами, але не за голосами.

Знала міста за картами, але не за запахами.

Знала річки за назвами, але не за шумом води.

Мей подивилася на пагорби за вікном.

І вперше відчула дивну заздрість до Авіс.

Авіс могла сісти на коня.

І поїхати.

Просто тому, що хотіла.

Могла заблукати серед лісових стежок.

Могла годинами дивитися на річку.

Могла бачити цей світ не через доповіді, а власними очима.

Погляд ковзнув до чистого аркуша.

Мей взяла перо й довго дивилася на порожню сторінку.

Потім повільно написала:

«Мені сказали записувати свої думки.

Поки що я не знаю, які з них справжні, а які мені приснилися.

Я дивлюся на ці пагорби й думаю, що ніколи раніше їх не бачила. Але дивна річ у тому, що я можу сказати те саме майже про будь-яке місце, де колись жила.

Я знаю назви земель. Знаю дороги на картах. Знаю, де збирають рис, а де вирощують чай.

Але сьогодні вперше замислилася, чи можна по-справжньому знати землю, якої ніколи не торкалася власними руками».

Вона завмерла.

Подивилася на написане.

І не змогла продовжити…

⁂

У двері постукали.

Мей підняла голову.

На порозі стояли Беатріс та Еліс.

Точніше, спочатку до кімнати влетіла Еліс, а вже потім зайшла Беатріс.

У руках вони тримали великий плетений кошик.

— Авіс! — радісно вигукнула Еліс. — Дивись, що ми принесли!

Мей спокійно подивилася на кошик.

Без особливої цікавості.

Беатріс поставила його на стіл.

— Після розмови з Люціаном я подумала…

— Це моя ідея! — одразу перебила Еліс.

— Наша ідея, — лагідно виправила Беатріс.

— Але я придумала перша!

Не чекаючи відповіді, Еліс уже заходилася порпатися в кошику.

— Ось!

Вона витягнула темну шкіряну обкладинку для книги. Її кути трохи затерлися від часу — було видно, що нею часто користувалися.

— Це ми в Річарда ледве відібрали!

— Еліс…

— Правда! Він не хотів віддавати!

— Еліс.

— Ну що Еліс?!

Беатріс сховала усмішку.

— Просто дай мені договорити.

Еліс важко зітхнула, наче життя було суцільною несправедливістю.

— Ти подарувала її йому на Новий рік, — пояснила Беатріс. — Місяць ходила до майстра шкіри.

— А він не хотів тебе вчити! — одразу втрутилася Еліс.

— Еліс, тебе тоді взагалі поруч не було.

— Ну то й що? Я знаю цю історію!

— Казав, що це не робота для панночки, — продовжила Беатріс. — А ти все одно ходила. Усі руки собі подряпала.

— І заради чого?! — Еліс миттєво насупила брови, скопіювавши Річарда. — Дякую.

Вона вимовила це таким серйозним голосом, ніби оголошувала вирок, а потім театрально закотила очі.

— І це все!

— А ти чого чекала? — усміхнулася Беатріс.

— Не знаю! Щоб він хоч трохи зрадів! Я б на його місці зраділа!

— Еліс, ти радієш навіть новим ґудзикам.

— Бо нові ґудзики — це чудово!

Мей несподівано для себе ледь усміхнулася.

Беатріс одразу це помітила й теж усміхнулася.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо.

Потім Еліс знову занурилася в кошик.

Вона витягнула широкий шкіряний пояс. До однієї з петель були прив’язані кілька вузьких кольорових стрічок. Їхні кінці вже трохи обтріпалися, наче пояс носили багато років.

— Це татове, — пояснила Еліс. — Стрічки прив’язала ти.

Мей уважніше придивилася до них.

— Навіщо?

— Бо без них нудно, — серйозно відповіла Еліс. — Ти так казала.

— Тато спочатку хотів їх зняти, — додала Беатріс. — Вважав, що вони зовсім не пасують до його одягу.

— Але ти переконала його залишити!

— Вона три дні сперечалася зі мною, — почувся від дверей голос Едмунда.

До кімнати саме зайшов господар маєтку.

— І перемогла.

— Бо я була права! — гордо повідомила Еліс.

— Не ти. Авіс.

— Ну, майже.

Він ще трохи постояв біля дверей, слухаючи суперечку. На його обличчі з’явилася рідкісна усмішка.

А потім тихо вийшов, залишивши їх самих.

Наступним із кошика з’явився товстий зошит.

— Це для Марти, — пояснила Беатріс. — Ви разом записували рецепти. Точніше, Марта диктувала, а ти все записувала.

— І малювала пироги на полях! — додала Еліс.

— Бо пироги важливі.

— Безумовно.

— Дуже важливі.

— А ось це моє.

Беатріс зняла з плечей теплу шаль.