Глава 5. Три місяці

Три місяці.

Усього три місяці.

Люціан уже вкотре повторював це подумки, поки його повозка повільно піднімалася дорогою до маєтку Хартвелів.

Три місяці пролетять швидко.

Батько одужає.

Він допоможе з пацієнтами.

І повернеться до Аверна.

До Академії.

До лекцій.

До бібліотеки.

До вечорів, коли студенти сперечалися про трактати більше, ніж про політику.

До роботи, яка могла щось змінити.

Люціан важко зітхнув і потер перенісся.

— Три місяці, — пробурмотів він сам до себе. — Не більше.

Повозка підстрибнула на камені.

— І чому він такий упертий…

Відповіді, звісно, не було.

Батько завжди був таким.

І Теодор Хартвел, і половина професорів Академії однаково вперто трималися за свої звички, ніби світ навколо зовсім не змінювався.

Люціан відкинувся на спинку сидіння.

Ні. Треба мислити раціонально.

Якщо вже доля закинула його сюди на три місяці, треба використати цей час із користю.

Люціан машинально потягнувся до записника, що лежав поруч. На останній сторінці вже було кілька поспішних замальовок рослин, які він помітив дорогою.

Ще одна звичка, якої так і не зміг позбутися.

Він швидко замалював форму листя невисокого куща, що ріс уздовж дороги. Потім на мить замислився й поставив поруч знак питання.

Рослина здавалася знайомою, але її назви він пригадати не зміг.

Лише після цього Люціан повернувся до своїх думок.

По-перше, місцеві трави.

У навколишніх лісах і на пагорбах росли десятки рослин, яких у столиці майже не зустріти. Можна буде зібрати зразки, зробити замальовки, записати властивості й порівняти з батьковими старими нотатками.

Це корисно.

Це займе час.

І буде що показати професору в Академії.

По-друге, бібліотека.

Люціан ледь усміхнувся.

Батькова бібліотека була справжнім хаосом.

Полиці вгиналися під вагою трактатів, старих карт, записів, зошитів, перекладених уривків і книжок, яких ніхто не відкривав роками.

Якщо пощастить, там знайдеться щось цікаве.

Можливо, навіть справді цінне.

Повозка звернула за останній поворот.

Попереду з’явився маєток Хартвелів.

Люціан мимоволі випростався.

Будинок був таким самим, яким він його пам’ятав.

Світлий камінь.

Темний дах.

Старі вікна.

Високі дерева обабіч дороги.

Наче час вирішив обходити це місце стороною.

На мить Люціан відчув знайоме стиснення в грудях.

Тут минуло все його дитинство.

І саме звідси він колись так відчайдушно хотів утекти.

Його погляд ковзнув до другого поверху.

Десь там висів портрет одного з предків. Люціан ніколи не міг пройти повз нього байдуже.

У дитинстві він годинами стояв перед портретом і уявляв, що колись його власне ім’я теж знатимуть в Академії Елара.

Що його трактати читатимуть студенти.

Що його спостереження цитуватимуть професори.

Що одного дня він залишить після себе не просто записи в батьковій бібліотеці, а справжній слід у медицині королівства.

Для цього треба було бути в Аверні.

Серед учених.

Серед книжок.

Серед людей, які рухали знання вперед.

А не тут.

Не серед нескінченних застуд, переломів, дитячих лихоманок, пологів, укусів, розбитих колін і старих фермерів, які згадували про лікаря лише тоді, коли вже ледве трималися на ногах.

Люціан поважав батька.

Безмежно поважав.

Саме це й дратувало найбільше.

Бо Теодор Хартвел міг залишитися в Академії.

Міг викладати.

Писати трактати.

Стати одним із найшанованіших лікарів королівства.

У нього були для цього всі можливості.

Але він повернувся сюди.

До маєтку.

До округи.

До людей, які потребували його щодня.

І, що найдивніше, ніколи про це не шкодував.

Наче порятунок одного фермера був для нього не менш важливим за новий трактат.

Люціан не міг цього зрозуміти.

Не до кінця.

Не по-справжньому.

Він хотів допомагати людям.

Звісно, хотів.

Але хіба не більше користі принесе відкриття, про яке прочитають десятки лікарів? Хіба не важливіше знайти відповідь, яку зможуть використати в усьому королівстві?

Хіба життя в Академії не було кращим способом служити людям, ніж нескінченні поїздки від одного села до іншого?

Повозка зупинилася.

Люціан подивився на двері маєтку.

Потім на сумку із записниками.

І знову на двері.

Раптом він зрозумів, що вже кілька хвилин сидить нерухомо.

Наче сам не хоче виходити.

— Це смішно, — тихо сказав Люціан.

Він підхопив сумку, поправив окуляри й нарешті ступив на землю.

Три місяці.

Усього три місяці.

А потім я повернуся до Аверна.

⁂

Біля дверей уже хтось стояв.

Він навіть не здивувався.

Його мати завжди якимось чином дізнавалася про все раніше за інших.

Елеонора Хартвел стояла на ґанку з рівною поставою, склавши руки перед собою.

Темна сукня.

Бездоганна зачіска.

Спокійний, проникливий погляд.

Здавалося, навіть весняний вітер не наважувався торкнутися жодного пасма її волосся.

Вона уважно подивилася на сина.

— Ти приїхав.

— Як бачиш.

— Бачу.

Пауза затягнулася.

Елеонора швидко поправила комір його плаща.

— Схуд.

— Ні.

— Схуд.

Люціан усміхнувся.

— Я теж радий тебе бачити, мамо.

Куточок її губ ледь здригнувся.

— То це правда. Я до останнього не вірила, що ти покинеш Академію заради трьох місяців у цій глушині.

— Так. На три місяці.