Глава 4. Чужа родина

Мей та Беатріс тихо сиділи в кімнаті, не знаючи, з чого почати розмову.

Пауза затягувалася.

Після всього, що сталося, обидві ніби боялися сказати щось не те.

Беатріс кілька разів відкривала рота, збираючись заговорити, але слова так і не знаходилися.

Раптом двері з шумом розчинилися.

— Аві-і-і-іс!

Гучний вихор влетів до кімнати.

Перш ніж хтось устиг щось сказати, маленька дівчинка вже застрибнула на ліжко, широко розставивши руки.

Мей навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.

Її руки самі піднялися до грудей.

Наче вона захищалася.

Наче чекала удару.

У палаці ніхто ніколи не кидався на імператрицю з обіймами.

Але маленькі ручки вже міцно обхопили її за плечі.

— Нарешті! Нарешті я до тебе потрапила!

Дівчинка мало не підстрибувала від щастя.

— Ти б знала, як я скучила! Вони мене не пускали! Не дозволяли мені заходити! Не дозволяли дивитися на тебе! Не дозволяли навіть сидіти під дверима! І це все мама! І тато! І навіть Річард! Усі були проти мене!

Мей мовчала.

Вона навіть не знала, куди дивитися.

— Я думала, ти більше не прокинешся! Я навіть плакала! Правда плакала! І взагалі, це було несправедливо!

Тільки тепер Беатріс підскочила до ліжка.

— Еліс! Обережніше!

Вона обережно торкнулася плеча доньки.

— Злізь із ліжка, люба. В Авіс болить голова. Не чіпляйся до неї так сильно.

— Ну, мамо!

Еліс обурено повернула голову.

— Я ж скучила! Я просто хочу побути з нею! Це ти мене не пускала! І взагалі, це було жахливо!

— Я знаю. — Беатріс глибоко вдихнула. — Але зараз Авіс потрібен спокій.

— Я буду спокійною! Обіцяю!

— Еліс…

У голосі матері з’явилися нотки суворості.

— Послухай мене уважно.

Дівчинка закотила очі, але все ж зістрибнула з ліжка й неохоче сіла в крісло.

Мей із подивом помітила, що цей маленький ураган справді послухався.

— Авіс зараз хворіє, — м’яко сказала Беатріс. — Їй потрібні наша допомога, підтримка й терпіння. Тому я прошу тебе бути спокійною. Добре?

— Добре… — пробурмотіла Еліс.

— Просто будь поруч. Відповідай на її запитання. Розповідай ваші історії. Допоможи їй згадати.

Еліс серйозно кивнула, наче їй доручили дуже важливу місію.

Беатріс перевела погляд на Мей.

— Голова не болить сильніше? Не паморочиться? Ти не втомилася?

Мей похитала головою.

— А якщо я дуже скучила? — не вгамовувалася Еліс.

— Тоді сядеш ось тут.

Пані Беатріс показала на місце біля ліжка й потягнулася за стільчиком. Вона поклала на нього велику подушку, щоб малій було зручніше.

Еліс вмостилася на стільчику так незграбно, що скидалася на кошеня, яке намагається сидіти чемно, але зовсім не розуміє, як це робиться.

А Мей насправді почувалася так, ніби її щойно збив кінь.

Сестра.

Молодша сестра.

Вона ніколи не мала сестри.

У палаці поруч завжди були служниці, придворні дами й наставниці. Але родини майже ніколи не було.

І тепер ця маленька дівчинка дивилася на неї такими щасливими очима, ніби знайшла загублений скарб.

Мей не знала, як поводяться старші сестри. Не знала, що повинна сказати. Не знала навіть, чи має право відчувати тепло від цих незграбних обіймів.

Усе в цьому домі було неправильним.

Хтось просто влетів до кімнати.

Заліз на її ліжко.

Обійняв її.

У палаці за таке когось неодмінно покарали б.

А тут це називали любов’ю.

У кімнаті запанувала коротка тиша.

Рівно три секунди…

⁂

Еліс сиділа на стільчику з великою подушкою біля самого узголів’я ліжка.

Точніше, намагалася сидіти.

Після довгих умовлянь Беатріс вдалося домовитися з молодшою донькою.

На ліжко лізти не можна.

Стрибати не можна.

Обіймати Авіс кожні п’ять хвилин теж не можна.

Можна сидіти поруч.

Тихо говорити.

І тримати сестру за руку, якщо дуже хочеться.

Еліс погодилася на ці умови так неохоче, ніби підписувала мирний договір після програної війни.

Тепер вона сиділа на стільчику, поклавши долоню на край ковдри.

І страждала.

Принаймні саме так вона це називала.

Спочатку Еліс сиділа рівно.

Потім підібрала під себе одну ногу.

Потім другу.

Почала гойдатися.

Узяла край рукава Авіс і стала крутити його між пальцями.

Беатріс лише важко зітхнула.

— Еліс…

— Я нічого не роблю.

— Я бачу.

— Я тихо сиджу.

— Ти крутишся.

— Це майже одне й те саме.

Мей мовчки спостерігала за цією дивною суперечкою.

Їй досі було важко повірити, що дитина може так сперечатися з матір’ю і при цьому не отримати покарання.

Еліс двічі важко зітхнула й перевела погляд з Авіс на матір і назад.

А тоді раптом випалила:

— Я більше не можу!

— Що не можеш? — насторожилася Беатріс.

— Терпіти!

— Еліс…

— Ні, мамо! Я зараз лусну!

— Від чого?

— Від секрету!

Беатріс заплющила очі.

— О ні…

— Так!

Еліс рішуче підсунула стільчик ближче.

— Авіс…

Вона перейшла на драматичний шепіт:

— У мене є величезний секрет.

Мей насторожилася.

Можливо, вперше за весь день вона почує щось справді важливе.

— Але ти повинна пообіцяти, що нікому не скажеш.

— Еліс…

— Мамо, ти й так усе знаєш!

— Це не означає, що потрібно всім розповідати.

— Але Авіс повинна знати!

Еліс озирнулася на двері, ніби боялася, що хтось підслуховує, і зовсім тихо прошепотіла:

— Твій кінь вкусив Річарда.

— Еліс…

— Ну, це правда!

— За дупу.

Беатріс прикрила обличчя долонею.

— Еліс…