Глава 1. Не моє…

Боже, чому в мене так болить голова?..

Мей не розплющувала очей. Щось тепле й настирливе пробивалося крізь повіки. Світло — надто яскраве для зимового ранку.

Вона насупилася. Голова паморочилася.

Що сталося вчора? Чому я нічого не пам’ятаю? І чому в кімнаті так холодно?

Мей вдихнула глибше. Повітря було прохолодним і вологим, зовсім не таким, як у її покоях.

Невже Лань Сінь відчинила вікно? Посеред зими? Зовсім збожеволіла…

Імператриця-мати чекала її сьогодні вранці. Чому служниці досі не розбудили її? І де Лань Сінь?

І цей запах…

Мей ніколи раніше його не відчувала. Не ладан, не сливовий цвіт, не гіркуваті лікувальні трави. Щось свіже, вологе, майже весняне.

Вона розплющила очі й одразу примружилася від світла.

Спочатку нічого не розрізнила. Лише світлі плями й нечіткі обриси.

Це сон.

Іншого пояснення не було.

Мей знову заплющила очі, повільно порахувала до трьох і подивилася ще раз.

Нічого не змінилося.

Над нею залишалася чужа стеля.

Темні дерев’яні балки перетиналися над головою, утворюючи химерний візерунок. Між ними виднівся світлий камінь, а над ліжком висіла велика кована люстра.

Нічого подібного Мей не бачила.

Ні в палаці.

Ні в книжках.

Ні на стародавніх малюнках.

У неї перехопило подих.

Невже мені це мариться?

Мей повернула голову до світла — і побачила за вікном безмежне синє небо, не затиснуте ані дахами павільйонів, ані високими палацовими стінами.

Величезне напіваркове вікно займало майже всю стіну. Білі напівпрозорі завіси здіймалися й опадали, підхоплені потоком повітря.

Вітер.

У кімнаті.

Холод торкнувся її оголених плечей.

Ні. Цього не може бути.

Я марю. Або…

Мей обірвала думку.

Про це вона не хотіла навіть думати.

Заплющивши очі, Мей міцніше стиснула край ковдри.

Треба заснути.

Прокинутися у власних покоях.

У власному житті.

Мей знову розплющила очі.

Нічого не змінилося. Над нею залишалися темні дерев’яні балки — грубі, але добре оброблені. Між ними виднівся світлий камінь, а зі стелі звисала незнайома металева люстра. Витончена робота вправного майстра.

Це була не селянська оселя. Але й не палац.

Де шовкові завіси?

Де різьблені ширми?

Де золота лампа біля ліжка?

Серце забилося швидше.

Мей сперлася на лікоть і підвелася. Ковдра зісковзнула з плечей, відкривши їх прохолодному повітрю.

Вона здригнулася.

Зелена вовняна ковдра важкою хвилею сповзла на ліжко. Надто груба порівняно з тонкими покривалами в її покоях.

Що це за дивина?..

Мей провела долонею по тканині. Уздовж краю тягнулася акуратна вишивка: дрібні квіти, листя й тонкі переплетені стебла.

Не сливовий цвіт.

Не фенікси.

Не золоті хмари.

Невідомі польові рослини.

Лише тепер Мей подивилася на себе.

На ній була довга нічна сорочка кольору топленого молока. Тонкий льон вільно спадав до щиколоток. Широкі рукави збиралися біля зап’ясть у дрібні складки, а круглий виріз стягував тонкий шнурок із маленькими китицями.

Мей торкнулася тканини. Грубша за шовк, але напрочуд приємна й добротна, хоча без показної розкоші.

Сорочка пахла сонцем, свіжим повітрям і сушеною лавандою.

Жодної золотої нитки.

Жодної перлини.

Жодної дорогоцінної застібки.

Лише проста світла сорочка.

Одяг, створений не для демонстрації становища чи багатства.

Одяг, у якому було зручно жити.

Мей провела пальцями по складках льону.

Дивно.

Вона ніколи не носила нічого настільки простого. Тканина не сковувала рухів і не тиснула вагою звичних шарів.

Але полегшення не було.

Без халатів, поясів і застібок Мей почувалася майже оголеною.

Незахищеною.

Мей підняла голову й розім’яла затерплу шию.

Щось м’яке ковзнуло по щоці.

Волосся.

Довгі темні локони безладно розсипалися по плечах і грудях, ковзаючи по тканині нічної сорочки.

Мей торкнулася потилиці, шукаючи шпильки, якими на ніч завжди закріплювали її волосся.

Порожньо.

Вона різко сіла.

Де шпильки?

Мей знову провела рукою по волоссю.

Де гребені?

Де прикраси?

Тремтячими руками вона почала шукати їх на подушці, під ковдрою, між складками сорочки.

Нічого.

Лише розпущене волосся.

Мей схопила кілька пасом і піднесла до очей.

Воно теж було іншим.

Густішим. Темнішим. Закручувалося великими хвилями й пахло тією самою сушеною лавандою.

Це не моє волосся.

Мей відпустила пасма й витягнула руки перед собою.

З-під широких рукавів визирнули тонкі зап’ястя. Вона повернула долоні, оглянула пальці й кісточки.

На шкірі виднілися дрібні, майже загоєні подряпини.

Це не мої руки.

Мей знала кожну лінію на власних долонях. Знала форму пальців, довжину нігтів, навіть маленький світлий шрам біля великого пальця.

На цих руках його не було.

Шкіра здавалася грубшою, торкнутою сонцем. Подряпини свідчили, що їхня власниця не боялася бруду, гілок чи гострого каміння.

Проте нігті були чистими, рівними й доглянутими.

Не селянка.

Але й не жінка, яка все життя ховала руки у широких рукавах і дозволяла служницям робити за неї навіть найменшу роботу.

Дивне поєднання.

Мей потерла долоню, спочатку легко, потім сильніше, ніби могла стерти чужу шкіру й знайти під нею власну.

Нічого не змінилося.

Дихати ставало важче.

Вона подивилася на тіло, приховане під нічною сорочкою.

Інші плечі.

Інша довжина рук.