Глава 1. Ключ

Коли Мар’яна втретє витягла з кухонної шафки пакет із пакетами, вона зрозуміла, що до вечора вони не впораються.

Пакетів було багато, вони лежали в інших пакетах, ті — ще в одному, великому, з написом якогось давно закритого супермаркету. Бабуся складала їх роками, акуратно розправляючи ручки й зав’язуючи найменші в рулончики. У нижній шухляді знайшлися гумки, шматки фольги, кришки від банок, два старі ножі з дерев’яними ручками й маленька пластикова ложечка з морозива, яку навіть Денис, що зазвичай умів пояснити будь-який мотлох, покрутив у пальцях і мовчки поклав назад.

— Це в сміття, — сказала Мар’яна.

Мати саме мила скляну банку над раковиною. Вона не обернулася.

— Що саме?

— Все оце.

— Пакети нормальні.

— Мам.

— І банки.

— Я не питала про банки.

— А я одразу кажу.

На столі стояли три картонні коробки, підписані Денисом: ЗАЛИШИТИ, ВІДДАТИ, ВИКИНУТИ. Остання була майже порожня. За дві години туди дозволили покласти тріснуту пластикову миску, календар за 2018 рік і кришку від каструлі, самої каструлі не знайшли.

Кришку мати вже двічі діставала назад.

Мар’яна відкрила вікно. У кухню потягнуло прохолодою, бензином із двору й яблуками з сусіднього балкона; хтось унизу говорив телефоном на гучному зв’язку, і незнайомий жіночий голос раз по раз обіцяв комусь, що «вже виходить», хоча, судячи з тривалості розмови, нікуди поки не збирався.

У бабусі тут завжди пахло однаково: чаєм, дерев’яними меблями, кремом для рук і чимось солодким, що неможливо було відокремити від самої квартири. Учора, коли після похорону вони повернулися сюди по документи, запах ще тримався. Сьогодні до нього домішалися пил, мийний засіб і відчинені шафи, ніби квартира вже почала розбирати себе на речі.

— Людо, оце куди?

Батько з’явився у дверях із настільною лампою. На абажурі висіли дві тонкі павутинки.

— Залиш.

— Навіщо?

— Хороша лампа.

— У нас три.

— Ну то буде чотири.

Віктор Данилович постояв, чекаючи, чи хтось заперечить, і поніс її в кімнату. Мар’яна глянула на матір.

— Ти розумієш, що таким темпом ми звідси ще й принесемо додому більше, ніж було?

Людмила Василівна витерла банку рушником і поставила її до решти.

— Не перебільшуй.

— Тато щойно забрав лампу, яку сам двадцять років тому подарував бабусі, бо вона нам була не потрібна.

— Значить, тепер потрібна.

З кімнати почувся сміх Дениса.

— Не підслуховуй! — крикнула мати.

— Тут дві кімнати, мамо. Я фізично не можу не підслуховувати.

Він зайшов на кухню з маленькою порцеляновою собачкою в руці.

— Оце кому?

Мати одразу простягнула долоню.

— Мені.

Денис відсмикнув руку.

— Ні, зачекай. Ти хоча б секунду подумала?

— Це мамине.

— Я знаю. Питання не в походженні собаки.

— Постав.

— Куди?

— На сервант.

— Наш сервант уже не витримає твоєї любові до минулого.

— Тоді неси у свою кімнату.

Денис подивився на сестру.

— Бачиш? Так починається захоплення територій.

Йому було тридцять два, але в цій квартирі, де вони обидва колись проводили канікули, він за кілька годин повернувся до звичного підліткового стану: відкривав усі шухляди, їв знайдене печиво, сперечався з матір’ю і називав Мар’яну Маруською, хоча вже років десять знав, що вона цього не любить.

Мати простягнула руку ще раз.

— Денисе.

Він віддав собачку.

— Капітуляція.

— Тобі ще сервант сфотографувати треба, — нагадала Мар’яна.

— Я сфотографував. Уже написали двоє.

— Купують?

— Один питає розміри. Другий — чи можна безкоштовно.

— А ти що?

— Питаю, чи йому ще й грошей дати на таксі.

Мати поставила собачку на край підвіконня, між алое і трьома банками.

Мар’яна раптом згадала, де ця штука стояла раніше: у бабусиній кімнаті, біля старого телевізора, поруч із фотографією діда. У дитинстві вони з Денисом міняли собачку й маленьку балерину місцями, а бабуся щоразу повертала їх назад, жодного разу не питаючи, хто це зробив.

Балерини ніде не було. Дивно було, що саме це вкололо.

Не пусте ліжко, не акуратно складений халат у шафі, навіть не вчорашній похорон, де Мар’яна весь час стежила за матір’ю й майже нічого не відчувала сама. А тепер одна дурна порцелянова собака раптом повернула ціле дитинство — літню кухню, кавун у мисці, бабусині пальці в борошні, Дениса, який бреше, що це не він розбив термометр.

Мар’яна відвернулася до шафки й почала перекладати чашки. Їй не хотілося зараз нічого з цього називати.

Телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося: Олена HR.

Вона скинула виклик.

— Хто? — одразу спитала мати.

— Робота.

— У суботу?

— Таке буває.

— Візьми. Може, щось термінове.

— Якщо термінове, напишуть.

— Уже написали, — сказав Денис, який бачив екран, коли вона клала телефон на стіл. — Учора.

Мар’яна повернулася до нього.

— Дякую.

— Я не читав. Там було видно два слова.

— Досить двох.

Він підняв руки.

— Все. Мене тут немає.

І справді вийшов, прихопивши зі столу яблуко. Мати нічого не сказала. Це було гірше, ніж коли вона допитувалася.

Мар’яна відкрила шафку під мийкою й присіла, удаючи, що її дуже цікавлять засоби від накипу. Там стояло сім майже порожніх пляшок, а за ними — два пакети солі й стара губка. Телефон завібрував знову.

Тепер повідомлення. Мар’яно, коли зможеш — набери. 10 хвилин. Не хочу писати в месенджері.

Вона прочитала двічі, хоча зміст від цього не змінився.

— Скорочують? — спитав Денис із коридору.

Виявилося, він нікуди не пішов.

— Та господи, Денисе.

— Ну а що ще HR не хоче писати в месенджері в суботу?