РОЗДІЛ 25.

Весільний вечір для кожного з родини Караглу закінчився по своєму. Для Орхана та Лейли на терасі з ноткою зближення, порозуміння і теплоти, для Селіма та Ясмін – першою шлюбною ніччю, для Аджени хвилинами насолоди власним тріумфом у цей день. А що ж Айше? Вона втекла зі свята в самий його розпал і довго сиділа в темряві своєї кімнати. Її освітлювало лише місячне світло. Поглинута власними роздумами, Айше втратила лік часу. В голові крутились спогади переплітались з думками про майбутнє, якого вона так боялась.

«…скоро вона видасть і мене заміж… за того кого обере сама… я піду в його дім і тихо помиратиму там без кохання, без щастя…»

Сльози бриніли на її очах, душа розривалась. Вона не хотіла такого майбутнього. Тут погляд упав на телефон. Айше взяла його, довго тримала в руках, не вмикаючи екрану. Вона знала — номер, який їй потрібен, був давно видалений. Їй змусили це зробити. Попросили, а згодом і наказали, щоб не було спокуси його набрати. Але серцю не на кажеш. Цей номер вона знала напам’ять, як молитву.

Дівчина повільно набрала знайомі цифри. У трубці пролунали гудки. Один. Другий. Третій. Десь там, далеко, в іншому місті, інше життя на мить зупинилося.

— Айше? Мила... – голос був тихий, але такий знайомий, такий рідний.

Вона не привіталась. Не вибачалась. Не пояснювала нічого. Просто запитала:

— Ти все ще хочеш втекти і одружитися зі мною?

Жодної паузи.

— Так.

— Тоді я згодна, – прошепотіла Айше.

— Я зараз у Стамбулі. Але вже завтра ввечері буду в тебе.

Айше точно знала де буде зустріч. Це було їхнє не перше таємне побачення. Мур, що оточував маєток, біля заднього двору впирався в гору і там було місце де можна перескочити у сам двір. Тому коли Айше вийшла з дому вона рушила знайомою стежкою до тієї самої старої стіни у дворі, де вони колись зустрічалися вноч. Він уже чекав. Їхні погляди зустрілись — і цього було достатньо.

— Завтра. Вранці тобі потрібно покинути маєток все інше я організую.

Вони обнялись — не як закохані з романів, а як ті, хто довго йшов крізь біль і нарешті знайшов одне одного попри все. Коли він поїхав, Айше залишилася стояти ще кілька хвилин. Вдихнула глибоко — це був її останній спокійний вдих перед тим, як усе закрутиться.

Дівчина повернулася до будинку і попрямувала до кімнати Лейли. Тихо постукала адже час був досить пізнім.

Двері відчинилися — і перед нею постав... Орхан.

— Айше? Все добре? Так пізно…

— Так, — відповіла вона спокійно. — Я хотіла поговорити з Лейлою. Завтра хочу разом з нею поїхати в торговий центр... просто хотіла домовитися.

Його погляд затримався на ній. Він наче щось відчув, але промовчав. Кивнув і відійшов убік.

— Заходь.

— Та ні, — сказала Айше м’яко. — Це ж ваша кімната, краще ми вийдемо на терасу.

До дверей підійшла Лейла.

—Поговим? — з натягнутою посмішкою сказала Айше.

— Звісно. — відповіла Лейла. Вона взяла шаль, щоб накинути поверх піжами і пішла за дівчиною.

Світло з вікон будинку відбивалося на їхніх обличчях, але тераса здавалася відокремленим світом. Світлом тиші, довіри й дівочих таємниць.

Айше трохи постояла мовчки, наче збираючись із духом, а потім нарешті заговорила:

— Лейло... я маю сказати тобі щось важливе. Є один хлопець. Я дуже його кохаю. По-справжньому. Але моя мама ніколи не дозволить мені бути з ним. Вона його не схвалює. У нього інше походження, інше життя. І я боюся, що вона просто знайде мені чоловіка, як знайшли Селімові дружину. Без права вибору.

Айше опустила очі.

— Ми домовилися… Ми втечемо… Завтра… Одружимось. Але мені потрібна твоя допомога.

Лейла затамувала подих.

— Я скажу, що ми з тобою їдемо в торговий центр. Просто за покупками. Нас там забере Безмір. Але насправді... ми поїдемо та одружимось.

— Ти... серйозно? — запитала Лейла, не приховуючи емоцій.

— Так. Я більше не можу жити так. Я не витримаю такого життя. Прошу тебе, Лейло... Ти — єдина, кому я можу довіритися.

Лейла на мить задумалася. Вона бачила перед собою не просто Айше, а дівчину, яка бореться за своє кохання. Вона знала, скільки сміливості потрібно, щоб прийняти таке рішення.

— Добре, — мовила вона нарешті. — Я з тобою.

Айше заплющила очі й усміхнулася крізь сльози. А потім обійняла Лейлу як рідну.

Наступного ранку ніщо не виказувало напруги. Усе виглядало, як звичайний день.

Айше й Лейла разом піднялись на сніданок. В обідній залі вже сиділа Аджена, Селім із дружиною теж були присутні, і Орхан, який лише швидко глянув у бік Айше, але нічого не сказав. І вона спокійно усміхнулася у відповідь.

Лейла встигла ще перед тим зателефонувати в лікарню й офіційно взяти вихідний. Ніхто не запідозрив нічого — усе йшло за планом.