РОЗДІЛ 24.

Свято прийшло до завершення. Скрізь розставлені порожні келихи, недопиті чашки кави, зім’яті серветки — ознаки великої події, яка вже стала спогадом. Повітря прохолодне, просочене запахом жасмину, троянд і теплого каменю, що вистигав під зоряним небом. Лише тиха тераса на третьому поверсі маєтку ще живе — хтось там досі не спить.

Орхан, пройшовши повз порожній хол, тихо відчинив двері. Лейла сиділа на м’якому диванчику, закутана в шаль, дивиться кудись у темряву. Її бліде обличчя, освітлене ліхтарем зі стелі, здавалось висіченим із тонкого мармуру.

— Можна до тебе?

— Так… — кивнула вона, навіть не повернувши голови.

Він сів поруч. Вони мовчали. Хвилин п’ять, може, більше. Лише вітрець шелестів листям.

— Тобі не холодно? — запитав Орхан, кинувши швидкий погляд на її оголені плечі.

— Ні, — тихо відповіла дівчина.

— Про що ти думаєш?

— Мені прикро. Що Селім змушений був одружитися не з любові… Як вони житимуть? Це ж... може стати просто пеклом а не шлюбом.

— Можливо, справа в тому, що сім’ї Караглу не дано одружуватись з тими, кого вони кохають, — мовив він з гіркою посмішкою. — Але сьогодні я дивився на Селіма. І на Ясмін. І в його стриманості було щось... інше. Не байдужість. Він стримував не холод, а... Можливо, себе. Я побачив, як він глянув на неї вперше. Це був погляд чоловіка, якого зачепило.

Лейла трохи усміхнулась, але очі її залишались сумними.

— Я теж хочу вірити, що в них все складеться. Що вона зможе народити йому гарних дітей. Що зможуть полюбити одне одного. Що зможуть бути щасливими. Я молитимусь за них.

Орхан на мить задумався, а потім сказав, поглянувши на неї:

— Сьогодні був ще один привід для свята. Про який, здається, ніхто не знає.

Лейла здивовано повернула голову:

— Який?

Орхан дістав невеличку оксамитову коробочку і подав їй.

— З днем народження, Лейло.

Вона розгублено взяла подарунок.

— Звідки ти знаєш?..

— Подивився в документах. Не хотів, щоб сталося таке, як із днем народження Джана. Хотів пам’ятати.

Вона повільно відкрила коробочку — всередині медальйон, схожий на маленький лаконічний кулон, що розкривається. Вже з одним фото. Фото Джана.

Орхан сказав м’яко:

— Я не знав, хто ще є в твоєму серці, тому вставив лише фото Джана. Але друге місце ти зможеш заповнити сама.

Лейла затамувала подих.

— Це… дуже гарно. Дякую, Орхане. Я... — її голос зірвався.

Він підвівся.

— Можна я?.. — кивнувши на ланцюжок.

— Так, — прошепотіла вона, не в силах стримати тремтіння в грудях.

Він підійшов, обережно відсунув її волосся, торкнувся шиї, і застібнув кулон. Пальці торкнулися її шкіри — обережно... Зупинився на кілька секунд.

— Дуже личить тобі, — сказав він тихо, майже пошепки.

Лейла ще раз подякувала.

Вони сиділи мовчки, і між ними виникла дивна тиша — ніби простір сам не витримував її. Тиша, насичена поглядами, думками, всім тим, що не сказано.

— Солодких снів тобі, Лейло, — сказав він, підводячись. — Не засиджуйся довго, на вулиці вже прохолодно. Не змушуй мене хвилюватись, не хочу, щоб ти захворіла.

Він ще раз глянув на неї — і пішов.

Тераса знову стала тихою. Лейла торкнулась пальцями кулона. Повільно відкрила його, поглянула на зображення Джана. Усміхнулась. Друге фото вона знає, яке має бути. Хто має бути. Її серце вже знало.

І з цього усвідомлення виринало просте, тепле запитання:

Він турбується про мене... Це просто турбота? Чи щось більше?..

Вона зупинила себе. Вдихнула повітря нічної тиші.

— Ти не маєш права навіть думати про це, — прошепотіла сама собі.