РОЗДІЛ 23.

Після згоди Селіма, Аджена діяла з блискавичною рішучістю. Вона не марнувала часу на пояснення чи уточнення. Просто повідомила сину, що його майбутню дружину звати Ясмін, і що весілля — це лише питання кількох тижнів.

— Ти довірив мені цей вибір, тож усе буде як слід.

Ясмін була з родини Гюндюзів — однієї з найповажніших у містечку. Багата, шляхетна, з ідеальним походженням і вихованням. Звістка про майбутній союз з родом Караглу стала подією року. Усі хотіли бути запрошеними.

Підготовка до весілля сягнула масштабів національного свята: територію маєтку прикрасили білими трояндами, гілки апельсинових дерев заплели сріблястими стрічками, у дворі встановили шовкові шатра, а на терасі грав оркестр.

Весільного дня небо було ясним і мовчазним, як і наречений.

Селім стояв біля арки, складеної з білих лілій. Він був вишуканий, бездоганний, як завжди — темно-синій костюм, пряма постава, погляд десь у точку за межами натовпу. Його обличчя здавалося кам’яним — спокійним та без емоційним. Він кивав тим, хто підходив привітати, дякував. Але не усміхався.

Аджена сяяла. Вона вітала гостей, тримала все під контролем — від розсадки за столами до вибору музики. Вона була у своїй стихії, повністю поглинута урочистістю, яку сама створила.

Поміж гостей стояла Лейла. Її очі час від часу ковзали до Селіма. Вона не могла не дивитись. Вона не могла не відчувати: це — найсумніше весілля, на якому їй доводилося бути, крім її власного, звичайно. Вона бачила в Селімі якусь порожнечу. Таку саму, яку колись бачила в Орханові.

Весільна церемонія почалася. Ясмін з’явилася на сходах маєтку — у сукні кольору слонової кістки, прикрашеній тонкою вишивкою та перлами. Її обличчя було закрите тонкою вуаллю. Гості завмерли — ефектна поява справила враження.

Вона спускалася повільно, граційно, тримаючи батька під руку. Підійшовши до Селіма, вона зупинилась, опустила голову. Батько підняв вуаль.

Ясмін була справді вражаюче красивою. Великі карі очі, світла шкіра, витончені риси обличчя. Але обличчя Селіма не змінилось. Він подивився на неї — з повагою, навіть з м’якою стриманістю — але без вогню в погляді. Він кивнув. Простягнув руку.

Весь день пройшов у формальностях. Селім чемно стояв поруч, чемно відповідав на тости, чемно тримав наречену за руку. Але ні разу не посміхнувся, ні разу не заговорив до Ясмін без потреби.

У натовпі гостей, серед музики й шепоту гостей, Орхан мовчки спостерігав за церемонією. Він стояв трохи осторонь, але чудово бачив усе. Коли Ясмін спустилася по мармурових сходах, закутана у вуаль, щось зрушилось у ньому. Вона була надзвичайна — мов намальована. І коли батько підняв вуаль, Орхан на мить затамував подих.

"Можливо...", — промайнула думка. "Можливо, така красуня зможе розтопити Селімове серце. З часом. Можливо, в них навіть вийде непогана родина..."

Та цей промінь надії згас, коли він знову глянув на брата — застиглого, мовчазного, емоційно відключеного.

Поряд із головним столом, серед гостей, стояла Айше. Вона виглядала веселою, мовби раділа за брата, але її очі видавали інше. Вона дивилася на Селіма з тривогою, на Ясмін — з тихим відчуттям співчуття..

"Ну ось," — сказала вона собі. "Селіма мама вже одружила. Значить, тепер моя черга. Вона підбере мені хлопця — з хорошою родини, гарну біографію, правильне прізвище. Але не кохане серце..."

Їй стало важко дихати. Від однієї думки, що її власна доля буде вирішена без неї, щелепа стислась, і руки затремтіли. Айше мовчки відійшла від натовпу, прошмигнула через бокову галерею й пішла до себе. Вона не хотіла бачити, як Селім цілує наречену, не хотіла аплодувати й піднімати келих.

У своїй кімнаті вона сіла на краєчок ліжка, зняла сережки й довго сиділа нерухомо, вдивляючись у власне відображення в дзеркалі.

Лише одна людина щиро сяяла того вечора — Аджена. Вона літала, мов метелик, серед гостей, щось жартувала, мило сміялася. Її задоволення було щирим і майже дитячим.

— Яка в мене невістка! — говорила вона з гордістю. — Ясмін — мов місяць на небі! Справжня Караглу!

Її щастю не було меж. До того моменту, поки ближче до вечора, у самий розпал свята, не підійшла до неї дружина її рідного брата.

Жінка обійняла Аджену, усміхнулась і сказала щиро, не зі зла, а просто від захоплення:

— Яка ж ти щаслива, Аджено. Дві такі красиві й гідні невістки! Про Ясмін і казати нічого — як з картинки. А Лейла — не лише неймовірна красуня, ти ж знаєш, що вона і лікар найкращий у нашому місті? До неї не потрапити просто так! Усі її хвалять. Справжня гордість для Караглу. Тобі одна втіха — з гордістю можеш казати всім, що вона твоя невістка.

Аджена на мить застигла. Її усмішка зів’яла, вочах промайнула тінь. Але за секунду вона вже відмахнулася рукою:

— Ну, звісно. Лейла... так. Все так.

І одразу повернулась до гостей, але ці слова зачепили її. Не тому, що були неправдою. А тому, що в самій правді крилось те, те що вона не хотіла визнавати: Лейла була гідною. А її власне серце — упередженим.