РОЗДІЛ 21.

Цілий тиждень після розмови із Сахрою Лейла мовчала. Але думки — ні. Слова, кинуті наче між іншим, проросли в її душі, мов зерно, ЩО потрапило до родючого грунту: «Єдина, кого він коли-небудь любив — це Есме…»

З кожним днем ця цікавість до постаті Есме ставала сильнішою.

Одного ранку дівчина побачила, як Орхан зібрався на роботу. Вийшов. Через кілька хвилин вона почула, що машина від’їхала.

Вперше з того часу, як вони одружилися, Лейла зайшла в його кабінет. Двері завжди були напіввідкриті, але вона ніколи не заходила — з поваги до його особистого простору. Але не сьогодні.

Вона обережно обвела поглядом кімнату.

На столі — тільки ноутбук і кілька кілька папок з документами. Відкривати їх вона не стала. Бо інтуїція потягнула її до книжкової шафи в кутку.

Там, високо на верхній полиці, стояла невелика дерев’яна скринька.

Лейла дістала її і не вагаючись відкрила.

Всередині вона була наповнена уривками життя. Квитки в кіно з пожовклими краями. Камінчики… Квитки з музичного концерту… Старі ключі...  Каблучка… і — кілька фотографій.

На одній з них — Орхан. Усміхнений, розслаблений, живий. Біля нього — дівчина. У неї кучеряве, трохи розпатлане волосся, теплі очі й ніжна усмішка, яка світиться навіть крізь папір. Вони трималися за руки.

На звороті був напис: «Орхан та Есме. Стамбул. 2018».

Лейла дивилася на це фото довго. Її пальці тремтіли. Вона зрозуміла саме ця жінка жила в ньому. Не у шафі, не у цій скриньці — в його серці.

«Я ніколи не бачила його таким усміхненим… таким справді щасливим…»

Саме в цей момент відчинились двері. На порозі стояв Орхан. Він побачив фото в її руках. Подивився на скриньку.

— Що ти робиш? — його голос був низький, але не сердитий.

Лейла глибоко вдихнула й подивилася йому прямо в очі.

— Як ми домовлялись, я скажу чесно.

Вона зробила крок до нього.

— Сахра казала мені, що ти її ніколи не любив. І що причина — інша жінка. Есме. Я… не наважувалася запитати тебе прямо. Але сьогодні… я хотіла просто знайти хоч щось.

Вона простягла йому фото.

— Це вона?

Орхан узяв знімок. Довго дивився на нього. Його лице не змінилось. Просто залишилось холодним та порожнім.

— Так. Це Есме.

— Розкажи мені. Хто вона? І чому ви не разом?

Він міг промовчати. Міг піти. Міг сказати щось загальне. Але цього разу він дивився не в підлогу. Він подивився їй прямо в очі.

— Це давня історія... — почав він. — Я був закоханий. Її звали Есме. Ми мали одружитися.

Він зупиняється, погляд зосереджений десь у минулому.

— Я жив в той час в Стамбулі, так само як і Есме. За тиждень до весілля, відбулась зустріч кланів, така ж як та на якій підстрелили Селена. На ній були присутні мій батько, як голова нашої родини та старший брат  - Емір, як його спадкоємець і права рука. Розгорівся конфлікт в якому дядько Атакана убив мого батька.

Лейла злегка здригнулася.

— Я терміново приїхав додому. Похорони та невизначеність, чекали тут на мене. А через кілька днів мій брат Емір повернувся і сказав, що помстився. Він убив дядька Атакана.

Орхан опустив голову.

— Ми одразу зрозуміли: це не кінець. Це початок кровної помсти. Родина Атакана не пробачить. Тому ми склали план втечі для Еміра. Через знайомих допомогли йому перебратися через Сирію, далі — Іран, Китай, Монголія... Він ховався по всьому світу.

— Але... — прошепотіла Лейла.

Орхан ледь помітно кивнув:

— Його все одно знайшли. І за кілька днів до того, як ти приїхала до міста, Еміра вбили. Замовив убивство Явуз — батько Атакана.

Лейла затамувала подих.

— Саме тоді, після убивства батька, все й обірвалося. Батько Есме дізнався про ситуацію. Не попередив, не пояснив — просто надіслав мені листа. У конверті була обручка. І кілька рядків: він забирає дочку. Боїться за її життя. Шлюбу не буде.

— Це та сама обручка? — тихо запитала Лейла. — У скринці?

— Вона. Саме її ти знайшла. Після похорону батька і після того як вдалось переправити Еміра закордон я намагався знайти Есме. Хтось сказав, що бачили їх у Німеччині. Я полетів туди. Але даремно. Їх там не було. Інші джерела натякали на Канаду, але все було надто нечітко. Вони зникли.

— І ти повернувся? — вона вже знала відповідь, але хотіла почути.

— Так. Я залишив пошуки  в Німеччині. І саме тоді... я зустрів тебе. Після того… — продовжив він тихо, — я повернувся в наше місто. Бо не міг залишатися в Стамбулі. Батька не стало. Старший брат у бігах. На мене звалилося все. Робота, фірма, мама, яка щойно стала вдовою. Молодший брат, сестра… Я не знав, як бути. Але мусив. Я мусив взяти на себе обов’язки, які ніколи не були моїми по праву народження… я мусив очолити родину…я був змушений стати главою земель які перейшли мені в спадок… я був змушений стати тим ким став… не з власної волі, а повелінню долі…