РОЗДІЛ 19.

Життя ніколи не буває простим. Воно, наче океан — щойно вода стала прозорою після шторму, спокійною, як раптом нова хвиля накочує, змиваючи все на своєму шляху.

Того дня в лікарні було спокійно. Лейла щойно повернулась з наради, коли в дверях її кабінету знову з’явився Атакант. Цього разу з величезним букетом червоних троянд.

— Пташечко, — знову почав він з тієї ж нотки самовпевненого флірту, — ти не змінила думку? У нас з тобою може вийти дещо дуже гарне.

— Ви, здається, погано розумієте відмову, — сухо промовила Лейла. — Я вже все сказала минулого разу. Виходьте.

— Ох моя мила, Пташечко, скільки ти ще будеш бунтувати? Ну нічого, я почекаю, прийде день і ти зненавидиш Орхана і всю його сімейку, так само сильно як і я. А потім з насолодою погодишся на співпрацю зі мною. Я ще прийду. Гарного дня, моя чарівна Колібрі.

Лейла мовчала, щось в серці щеміло і нашіптувало, що він може бути правим. Атакан поклав букет на її стіл і, не сказавши більше ні слова, вийшов. А Лейла… Лейла піднялася, взяла квіти й тихо зітхнула. Вона дозволила собі декілька хвилин вдихати аромат квітів, потім вийшла з кабінету, пройшлася коридором до ліфта, натиснула кнопку.

На четвертому поверсі — онкогінекологія. Там жінки, які борються щодня. За себе, за своїх дітей, за мить життя без болю. Лейла зайшла до відділення, посміхнулась медсестрам, а потім — пацієнткам.

— Це для вас. Просто тому що ви — прекрасні і надзвичайно сильні.

Тим часом, стоячи біля кавомата, Сахра побачила, як Атакант входить в хірургічний корпус. І, не вагаючись, набрала повідомлення:

«Він знову іде Лейли. З квітами.»

Орхан побачивши смс, навіть не відповів. Уже за хвилину він виходив із авто під корпусом. Схожий на бурю в людському тілі, він буквально увірвався у кабінет Лейли.

— Знову? Він знову приходив сюди?

Лейла не здригнулася і навіть не здивувалася. Тільки важко зітхнула, а потім випалила на одному диханні:

— Так. Приходив. Питав, чи я не передумала. Я сказала — ні. Сказав, що зайде ще. Приніс квіти, їх я роздала чарівним пацієнткам цієї лікарні.

Вона замовкла. В повітрі повисла напруга, що аж дзвенить.

— А тепер згинь з моїх очей. Ти заважаєш мені працювати, — додала вона просто й спокійно.

І, не чекаючи відповіді, розвернулась і вийшла. Стук її підборів пролунав у коридорі впевнено й твердо. Вона прямувала до оглядової кімнати.

Коли вже майже дійшла до оглядової, згадала про картку пацієнта. Розвернувшись, дівчина пройшла кілька кроків назад до рецепції. І саме в ту мить, Лейла побачила, як з її кабінету вийшов Орхан. Він ішов швидко та вже за мить його рух сповільнився: в кінці коридору стояла Сахра.

Лейла завмерла. Вона не чула, про що ті двоє говорили, але чітко їх бачила. Сахра зробила півкроку вперед, щось сказала з тією своєю м’якою, майже маслянистою посмішкою. Орхан відповів — коротко. Потім вона простягнула свої руки… і взяла його за руки. Рух був упевнений. Не друг до друга. Не підлеглої до боса. А жінки до чоловіка. У тій усмішці, у легкому нахилі голови, у тому, як вона потягла його за собою до свого кабінету — було щось надто особисте.

Лейла якось несвідомо попрямувала до того кабінету, в який тільки-но зайшли Орхан і Сахра.

Підійшовши вона підняла руку, щоби постукати.

Але пальці завмерли за мить до дверей. Вона стояла так кілька секунд — ніби намагалась почути щось крізь тишу. Потім важко видихнула й… просто натиснула на ручку такі не постукавши.

Двері відчинились.

Картина, що відкрилася перед Лейлою, зупинила її в часі. Вона навіть не ступила за поріг — лиш завмерла, мов закам’яніла статуя.

Сахра цілувала Орхана.

Пристрасно.

Її губи торкалися його з такою знайомою ніжністю. Одна її рука ковзала йому по грудях, інша — заплуталась у волоссі, тягнучи його ближче. Та коли двері прочинились, обидвоє озирнулися.

Їхні погляди перетнулися.

Лейла не сказала нічого. Просто стояла. На обличчі ні здивування, ні злості, ні болю. Лише кам’яна маска. Потім — спокійний, майже повільний рух: вона зачинила двері… і пішла.

Кров бухкала в скронях. Вона не чула нічого — ні шуму, ні слів, ні звуків коридору. Лише глухе биття свого серця, що раптом стало важким, мов залізо.

Вона відчинила двері оглядової і увійшла.

Пацієнт уже чекав. Лейла навіть не встигла заговорити до нього, коли за її спиною з’явився Орхан.

Видно він біг за нею і тільки но відкрив рота щоб почати говорити, як Лейла його перебила:

— Я не буду зараз із вами говорити, пане Караглу. Тут пацієнт, а ви не працівник лікарні тому не маєте права перебувати в оглядовій.

— Це не має значення, — різко відповів Орхан. — Ми маємо поговорити. Зараз.

Вона поглянула на нього. Повільно, майже байдужо.

— Ми поговоримо з вами вдома. Вийдіть бо я покличу охорону.

Вона навіть не підвищила голосу. Відвернулася до пацієнта і почала гортати його картку, не дивлячись більше на Орхана.