РОЗДІЛ 17.

Ніч спустилася на місто, і так само тихо оповила темрявою маєток Караглу. Після довгого, виснажливого робочого дня Орхан разом із братом повернувся додому. Авто, ледь чутно загуркотівши колесами по гравію під’їзної доріжки, зупинилося біля центрального входу.

Селім, одразу піднявся сходами до своєї кімнати, і Орхан, попрямував до себе. Він очікував побачити в кімнаті Лейлу, але кімната була порожня. «Може, у кабінеті», — припустив він, хоча за весь час що вони живуть разом вона до кабінету жодного разу не заходила. Орхан прочинив двері до кабінету, проте і він теж виявився безлюдним.

— Де ти? — ледь чутно пробурмотів він і рушив до кімнати Джана. Але й там її не було, хлопчик уже мирно спав у своєму ліжку один.

Орхан відчув, як його легка настороженість переростає в хвилювання. «Можливо, вона вирішила піднятися на терасу? Чай, кава, трохи свіжого прохолодного повітря…» — він швидко піднявся нагору.

Та й на терасі диван і крісла залишалися пустими. Лейли не було.

«Сад, гойдалки…» — майнула думка. Вона часто проводила там час, так само як і Джан. Орхан майже поспіхом спустився вниз і вийшов у сад. Але й гойдалки хитав лише вітер.

Тривога в грудях стала щільною, як камінь. Орхан дістав телефон, уже збираючись набрати її номер, але на півдорозі до будинку зустрів Айшу.

— Слухай, ти, випадково, не бачила Лейлу?

Айша здивовано підняла брови:

— Ні. В мене її немає. Вона сьогодні на нічному чергуванні, ти не знав?.

Слова сестри зачепили Орхана сильніше, ніж він очікував. Лейла знову поїхала, не сказавши йому ні слова.

—Ні вона говорила, але сьогодні дуже важкий день  на фірмі, вилетіло з голови. Дякую, що нагадала. На добраніч! — збрехав Орхан, йому було прикро і навіть соромно, що він глава родини, якого не слухає власна дружина. 

Невдовзі Орхан в’їхав на парковку лікарні, швидким кроком пройшов лікарняними коридорами, прямо до кабінету Лейли. Але її там небуло. Порожній стіл, акуратно складені папери на полицях… і Лейли немає.

Орхан поспішив до рецепції:

— Де Лейла Караглу?

Медсестра, не навіть піднінявши очей від журналу, спокійно відповіла:

— Вона сьогодні чергує в приймальному відділенні, у кабінеті чергового лікаря.

Навіть не подякувавши, Орхан попрямува до примального відділення. Коридор здавався його аж занадто довгим. Нарешті він ривком відкрив двері потрібного кабінету.

— Чому ти мені не сказала, що сьогодні на нічному чергуванні? — слова вирвались одразу, без вітання, без паузи.

Лейла підняла голову від документів, на обличчі з’явилось щире здивування, але вона одразу опанувала себе.

— Орхан?... Ну… Я думала, ти все одно як завжди не ночуватимеш удома, тому вирішила, що моєї відсутності навіть не помітиш. Крім того за необхідності перед тобою прозвітують охоронці, які завжди їздять зі мною.

Вона зупинилась на мить і з цікавістю запитала:

— А хто тобі сказав, що я тут?

— Айша.

На обличчі Лейли з’явилась ледь помітна усмішка:

— Дивно. А чому не пані Сахра?

Ці слова вдарили його несподівано сильно, він навіть зробив крок назад.

— А чому Сахра має мені про це говорити?

Лейла повільно відсунувши стілець, встала, її погляд став глибшим, пронизливим:

— Я давно все знаю, Орхан. Не прикидайсь, що не розумієш.

Серце Орхана пропустило удар. В голові виник хаотичний спалах думок: Вона знає… Вона все знає про мене й Сахру... Про ті ночі… Про…

— Звідки?

Лейла м’яко посміхнулась:

— Бо я у тебе дуже розумна і спостережлива. Я давно все зрозуміла. Ще після того, як Атакан приходив із солодощами в мій кабінет. Тому не має сенсу тобі робити таке здивоване обличчя. Орхан, навіщо щось приховувати, та й непотрібно було, ми ж домовились про чесність у відносинах.

Орхан завмирає.

«До чого тут Атакан?»

— Як?... Як ти здогадалася?

— А хто ж як не вона? Охорона завжди залишається за межами лікарні, вони точно не знали, що приходив Атакан. А от Сахра — друг вашої родини і працює всередині лікарні. Більше нікому було тобі про все розповісти.

Вона зробила крок ближче й додала майже грайливо:

— Я одразу зрозуміла, що вона — твої очі, тут в лікарні. Вона стежить за мною. Вона твій шпигун.

Орхан ледь помітно видихнув.

«Вона не знає. Вона думає лише про Сахру як про спостерігача. Але не про нас… не про те, що між нами було.»

Напруга, яка щойно стискала його груди, трохи спала.

— Гарного тобі чергування, — сказав він рівним голосом і вийшов із кабінету.

Кроки Орхана були швидкі, але всередині він уже не відчував тієї паніки. Він сів у машину, завів двигун і попрямував до квартири Сахри.