РОЗДІЛ 12.

Вранці Орхан, як завжди, повернувся до маєтку. Двері відчинились без скрипу, у домі панувала тиша. Він піднявся сходами вгору й зайшов до кімнати. Погляд одразу зупинився на порожньому кріслі. На стільчику для ніг лежав акуратно складений плед — той самий, яким він учора вкрив Лейлу перед тим як поїхати до Сахри.

У ванній шуміла вода.

Вона вже прокинулася.

За кілька хвилин Лейла вийшла. Волосся вологе, шкіра бліда. Під очима — тіні, що ніби в’їлися в неї за ніч. Втома, тривога, безсоння — усе написано на її обличчі.

— Доброго ранку, — сказав Орхан, стоячи біля вікна.

— Ранок добрим не буває, — відповіла вона, не дивлячись у його бік, і пройшла повз нього до шафи. Почала обирати одяг, мовчки.

Він обернувся.

— Ти погано виглядаєш. Почни вже нарешті спати в ліжку. Там нова постіль. І, до речі, крім мене в ньому нікого не було.

Лейла зупинилася на мить, а тоді повільно повернула голову до нього. Погляд — колючий та змучений.

— Мені достатньо, що ти в ньому спав. Ще заражусь твоєю пихатістю і чванливістю через постіль. Я в твоє ліжко не ляжу! Таким був договір.

Він зітхнув.

— Крісло теж моє. І я в ньому сидів, а одного разу заснув п’яним. Але ж в кріслі ти спиш.

— Ну, — знизала плечима Лейла, — раз так, то можу лягати й на коврику поряд з ліжком мого сина. Чи ти й там уже встиг наслідити?

Не чекаючи відповіді, вона зникла з речами у ванній.

Орхан залишився сам. Кілька секунд він стояв мовчки, стискаючи щелепи, а тоді різко відчинив шафу, дістав свіжу сорочку та пішов до кабінету.

Переодягнувшись, Лейла тихо зайшла до кімнати сина. Хлопчик уже прокинувся й сонно посміхнувся їй. Вона обіймала його, довго й ніжно, ніби хотіла захистити від усього, що тривожить її саму. Поцілувала в лоб, провела пальцями по щічці та неслухняному кучерявому волоссі.

— Гарного тобі дня, мій любий. Будь хоробрим, як завжди, — прошепотіла йому на вушко.

— Ти теж, мамо.

Вона ще мить постояла, затискаючи біль у грудях, а потім розвернулась і вийшла.

На другий поверх, до зали для сніданку, вона не піднялася. Навіщо? За тим столом її ніхто не чекає. Там всі для неї чужі. Їхня родина — не її родина. І вона для них — не більше ніж незручна тінь.

Вона відкрила двері маєтку й вийшла. На подвір’ї вже чекав автомобіль. Коли авто рушило, вона вперлася лобом у холодне скло вікна.

Усередині не було ні сліз, ні жалю. Лише втома. Вперта та пекуча, як пустеля, в яку вона сама себе заслала.

День у клініці мав бути тихим. Пацієнтів не було — і не могло бути. Аджена подбала про це ще до того, як Лейла переступила поріг цієї лікарні. Місто шепотіло за її спиною, люди відверталися, колеги лікарі не віталися.

Вона сиділа за столом, втупившись у екран планшета. Канадський лікар писав про новітні підходи до реабілітації після черепно-мозкових травм. Але Лейла майже не бачила слів — вони зливалися в сіре тло.

Раптово — стукіт у двері.

— Увійдіть, — промовила вона.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов незнайомий чоловік. Середнього зросту, гладко поголений, в костюмі в сіро-блакитну клітинку. В руці — плетений кошик, наповнений розкішними східними солодощами.

— Добрий день, пані Лейло! Радий вітати вас у моїй лікарні. Я — Атакан.

Він поставив кошик на стіл і простягнув руку. Лейла підвелася, але його руку не потиснула.

— Я чула про вас. І нічого з цих чуток не було приємним. Навіщо ви прийшли?

Атакан опустив руку після короткої паузи. А от посмішка не зникла.

— Привітати вас. З тим, що ви нарешті знайшли роботу.

— А навіщо ви взяли мене сюди працювати? Кажуть, я поганий лікар. І ще й дружина вашого ворога.

— Тому й взяв, — не моргнувши відповів він. — Щоб позлити Орхана. І всю родину Караглу.

— Ясно. Ну що ж. Дякую... і до побачення.

— Ви не надто привітні, — усміхнувся він ще ширше. — Це повітря в маєтку Караглу так на вас впливає? Я ж з добром прийшов. Ось — солодощі. Чи ми не можемо бути хорошими друзями та колегами? Я думаю, з нас вийдуть гарні партнери.

Він підморгнув.

Лейла спокійно взяла кошик із солодощами, пройшла до смітника й викинула його.

— Ми ніколи не будемо партнерами. Якщо ви найняли мене тільки заради цього цирку — можете звільнити мене просто зараз.

На мить Атакан задумався, потім знизав плечима.

— Ти норовлива. Мені такі подобаються. Але ні — я не звільню тебе. Для мені досить знати, як Орхана корчить від злості,  бо він знає, хто твій шеф.

Він розвернувся, вже майже зачиняючи двері додав:

— Бувай, Пташечко.

Коли двері зачинилися, Лейла опустилася в крісло, ніби з неї витягли увесь кисень. Вона закрила очі й притиснула пальці до скронь. Її не просто найняли. Її використали.