РОЗДІЛ 7.

Лейла відкрила очі. Погляд затуманений, але чітко вловив блідо-блакитну лікарняну стелю. Вона повела очима — поруч біла завіса, крапельниця, приглушене світло настінного світильника. Потім — стіна з бежевими шпалерами і крісло, на якому сидів чоловік. В постаті Лейла впізнала Орхана. Його голова схилилась на груди, він дрімав.

Значить, усе точно вийшло, майнула думка. Вона спробувала поворухнутись — біль пронизав тіло, вирвавшись стогоном.

Орхан одразу прокинувся, метнувся до ліжка, поклав їй руку на плече:

— Тихо… Не рухайся, я зараз покличу лікаря.

За кілька хвилин у палату зайшов лікар — оглянув її, перевірив очі, записав щось у карту й вийшов. Орхан залишився. Сів поруч.

— Все минуло. Після того, що сталось на заправці, Угур одразу подав клопотання про розлучення. Суд не вагаючись ухвалив рішення. Тебе офіційно розлучено з Озканом.

— Його?.. — прохрипіла Лейла.

— Арештовано. Очікує суд. І після всього, що задокументували очевидці… Схоже, він довго ще не вийде.

— Джан… — прошепотіла вона.

— Ми поїдемо до нього. Одразу після того, як тебе випишуть.

Очі Лейли наповнились сльозами. Вона усміхнулась крізь біль.

— Як ти себе почуваєш?

— Чудово…

— Серйозно?

— Так… Бо мені дали морфій і я не відчуваю болю. Лише… —
Вона заплющила очі, глибоко вдихнула. — …солодкий присмак свободи.

Лейлу виписали з лікарні, і вони разом з Орханом поїхали до сина. Коли авто зупинилось біля лікарні, вона миттю вибігла в коридор і кинулась до палати, де лежав Джан.

Вона ніжно взяла його маленьку руку в свої долоні. Голос її був тихий, але впевнений:

— Я точно знаю, що навіть коли люди без свідомості, вони чують голоси. І я знаю, що ти мене чуєш, синку. Я поруч, я ніколи тебе не покину.

Вона сиділа годинами, не випускаючи його руку, не відходячи ні на крок. Її тіло нило від втоми і болю, але це були дрібниці в порівнянні з тим, що вона — поряд із сином.

Через кілька годин повільно, ніби прокидаючись від довгого сну, Джан розплющив очі. Він дивився на неї, і в його погляді було щось таке, що наповнювало Лейлу теплом і надією.

Наступні кілька днів хлопчик провів під пильним доглядом лікарів. Його стан поступово стабілізувався, і лікарі дали добро, щоб повернути його в маєток Караглу.

Лейла поїхала з ним.

Минув тиждень. Джан стрімко одужував — він грався в саду, ганяючи м’яча, і його сміх лунав по всьому маєтку Караглу. Всі раділи: Селім, Айше, слуги… навіть охоронці не могли стримати усмішок, коли проходили повз хлопчика. Та в серці Аджени вирували інші почуття.

Одного вечора, коли Орхан і Селім відбули у справах, Аджена зупинила Лейлу в холі. На її обличчі застигла крижана відстороненість.

— Досить, — різко мовила вона. — Для тебе тут немає місця. Ти не Караглу. Ти чужа.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти відмовилась від сина, підписала документи, пам’ятаєш? — в очах Аджени спалахнуло зловтішне полум’я. — До того ж ти незаміжня, ти іноземка… Ти не можеш жити під нашим дахом.

Вона кивнула охоронцям.

— Виведіть її.

Джан, почувши крики Лейли, яка пручалась, вибіг у хол.

— Ні! Не чіпайте маму! — закричав хлопчик, вчепившись їй у руку.

Аджена, розлючена опором, наказала:

— Замкніть його у кімнаті!

Хлопчика силоміць затягли нагору, а Лейлу виштовхали за ворота особняка.

Один з охоронців, відразу повідомив Орхану, що сталося. Той, почувши новину разом із Селімом помчав додому.

У цей час Лейла вся тряслася, очі були налиті сльозами. Вона оглянувшись навколо, як розлючена пантера заскочила в машину охорони, що стояла біля воріт маєтку.

— Я не дам вам забрати його... — кричала вона. — Ніколи і нікому більше...

Охоронці, помітивши її поведінку, спробували зупинити. Один з них потягнувся до кобури — та не встиг. До воріт маєтка влетіло авто Орхана.

— Лейло! — вигукнув Орхан, вискакуючи з машини. — Зупинись! Вийди з авто!

— Відійди, Орхан, — спокійно, але твердо відповіла вона крізь прочинене вікно. — Мене вже розлучали з сином одного разу. Більше цього не буде.

— Не роби цього, послухай нас!

Але вона натиснула на газ. Машина різко рушила, вибивши браму особняка. Всі завмерли.

Лейла зупинилась посеред подвір’я, вийшла з авто. В її очах була сталь. Вона не озираючись, пішла до дому. Ніхто не наважився зупинити її.

Поки Лейла обіймала Джана в його кімнаті, тихо нашіптуючи йому на вухо заспокійливі слова, внизу у просторій вітальні панувала напруга. Орхан стояв навпроти матері, обличчя його було похмуре. Очі палали гнівом.