РОЗДІЛ 5.

Перший тиждень Джан був безмежно щасливий. Він бігав по великому маєтку, сміявся, досліджував нові кімнати, ховався від Юзуфа, який жартома погрожував його "викрасти", і завзято допомагав Біляю. Йому все подобалося: і велике подвір’я, і сад де росли старі дерева, і ароматні пахощі від кухні, де панувала Фатма.

Орхан намагався бути для нього і батьком, і другом, і компаньйоном для ігор. Він подовгу працював разом із Селемом в офісі своєї фірми, але коли приїздив додому відкладав усе й ішов гратися з Джаном.

Та вже на другому тижні щось у хлопчику змінилось. Його енергія почала згасати. Він став мовчазним. Часто сідав з телефоном в кімнаті й питав:

— А чому мама не дзвонить?

Орхан стискав щелепу. Він сам намагався зателефонувати Лейлі — кілька разів. Але її телефон був вимкнений.

— Напевно, вона просто не має зв’язку, — пробував він пояснити. —Вона дуже тебе любить, Джане.

Але дитина не втішалась.

Третього тижня Джан перестав їсти. Він сидів у своїй кімнаті, обійнявши улюблену іграшку - віслючка, і тихо хникав.

— Я хочу до мами, — казав він Орханові, — відвези мене до мами...

Вся родина Караглу почала хвилюватися. Навіть стриманий Біляй не приховував тривоги. Фатма варила солодкі страви, сподіваючись хоч якось повернути хлопчикові апетит. Юзуф жартував, намагаючись викликати усмішку. Але Джан мовчав.

Тоді Орхан ухвалив рішення.

— Я поїду до Стамбула. Знайду Лейлу. Привезу її бодай на кілька днів, інакше малий просто згасне.

Перед від’їздом зайшов до матері. Вона сиділа у великому кріслі, задумливо перебираючи чотки в руці.

— Не треба везти її сюди, Орхане, — сказала вона твердо. — Дитина звикне. Він ще маленький. Не роби з нього слабкого.

— Мамо, — м’яко відповів він, — серцю дитини не накажеш. Він тужить. А я не дозволю йому страждати.

Вранці наступного дня Орхан вирушив у дорогу — назад до пульсуючого Стамбулу, де чекала невідомість, і та яка досі не відповідала на дзвінки.

З ним поїхали Юзуф і Біляй.

Охоронці особняка Озкана не зрушили з місця. Один із них лише коротко кинув:

— Пан Озкан наказав нікого не впускати.

Орхан стояв перед зачиненими кованими воротами, за якими виднілися дерева, доріжки і вікна будинку, сховані за важкими фіранками. Його щелепа напружилась, очі звузились, пальці стиснулись у кулак.

— Вона ж не в’язень… — прошепотів він, але навіть сам собі прозвучав не переконливо.

— Що далі, бей? — спитав Юзуф, але не отримав відповіді.

Вони рушили до машини. По дорозі до офісу Озкана, пролунав дзвінок. Це була Айше. Її голос тремтів.

— Орхане, Джан у лікарні. Він вже тиждень майже нічого не їв. Сьогодні вранці знепритомнів. Він марить… кличе маму.

Орхан затулив очі рукою й тяжко вдихнув. Біляй навіть не чекав команди — натиснув на газ. За двадцять хвилин вони вже були в центрі Стамбулу, біля скляної офісної будівлі.

Зустріч із ним відбулася в його просторому кабінеті з панорамними вікнами. Той сидів за столом, у білосніжній сорочці, спокійний і відсторонений, ніби розмовляв про чужі справи.

— Це не мій клопіт, Орхане, — сказав він. — Джан — твій син. Лейла передала тобі опіку. Вона зробила свій вибір.

— Вибір?.. — голос Орхана став глухим. — Вона ж не з власної волі відмовилась! Ти її тримаєш там, як у клітці! Вона не дзвонить, бо не може! Я бачив її руку, Озкане, тоді в суді. Я бачив ці синці. І я знаю, що це не вперше.

Озкан знизав плечима:

— Можеш думати, що хочеш. Але я не маю до цього жодного стосунку. Тепер це твоя проблема — твоя відповідальність. І ще одне — тримайся подалі від мого дому.

Орхан на мить затримав погляд на Озканові, у якому не було ні тіні каяття, а лише крижана байдужість. Йому хотілося зламати все довкола. Але він лише розвернувся й вийшов.

— Ми залишаємося тут, — сказав Юзуфу і Біляю, коли вони вже були в авто. — Я не поїду без Лейли.

— А якщо вона вже… здалась? — обережно мовив Біляй.

— Значить, я не маю права здаватись. Бо мій син кличе маму. — Орхан обірвав себе.

Того вечора Озкан приїхав до особняка пізно. У будинку панувала тиша.

Вечеря подавалась, як завжди, у старій залі бібліотеки, де величезний стіл із темного дерева губився у просторі між стелажами книг. Лейла сиділа мовчки, руки спокійно лежали на колінах, та пальці зрадливо тремтіли.

Озкан з’явився, у темному костюмі, з недбало розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки. Він сів навпроти Лейли й довго дивився на неї з єхидною усмішкою, перш ніж порушити мовчання:

— Цікаво, чи здогадаєшся, хто сьогодні приїздив до мене… Орхан. Разом зі своїм дружками.

Він зробив паузу, насолоджуючись її напруженням.

— Ах так, і ще: твій колишній син… Джан. У лікарні. Втратив свідомість від голоду. Бурмотів щось у маренні. Напевно, кликав тебе, чи не так?