РОЗДІЛ 4.

Наступного дня Орхан, Юсуф, Біляй та адвокат Угур приїхали до суду.

Хол був просторий, з високою стелею, запахом кави з автомата і глухим передчуттям вироку. Орхан мовчки вдивлявся у двері.

Через кілька хвилин вони відчинились. Увійшли Озкан, Лейла, Джан і їхній адвокат.

Орхан напружився. Його погляд зупинився на Озкані.

Високий. Худорлявий. Білий костюм сидів на ньому ідеально. Каштанове волосся акуратно укладене. Коротка борода. У карих очах не було виклику. Лише спокій. Проста, трохи блякла, але цільна зовнішність.

За ним повільно йшла Лейла тримаючи Джана за руку. Її волосся було розпущене й пряме, як струмки. Довга червона сукня, що спадала до самої землі. З довгими рукавами. Фасон закритий до самого горла — ніби вона захищалась. Ніби відмежовувалась від усього світу. Чорні балетки без підборів. Через плече — чорна фірмова сумка.

А ще — макіяж.

Орхан упіймав себе на тому, що це його вразило. Усі дні, що вона була в особняку Караглу, вона була без жодної косметики. Природна. Жива. Красива. А зараз… вона виглядала інакше. Стильною і сильною. Але в цьому й було щось трагічне.

Судове засідання тривало недовго. Адвокат Орхана — Угур — був готовий до всього. Його промова була чіткою, доводи — переконливими, докази — беззаперечними.

Суддя виніс рішення на користь Орхана.

Після засідання всі повільно вийшли в коридор. Настав час прощання.

Лейла сіла навпочіпки перед Джаном, взяла його обличчя в долоні й намагалася всміхнутись, хоча очі видавали справжню бурю.

— Синку, я тебе дуже-дуже люблю. Ти ж це знаєш, правда? — прошепотіла вона. — З татом у вас буде добре. Вам там точно буде весело. А я… я приїду, щойно зможу. І дзвонитиму тобі щодня, обіцяю. Добре?

Вона ніжно обійняла сина, притиснула його до себе міцно, ніби хотіла запам’ятати кожен подих, кожну хвилину.

Потім, підняла руку, щоб поправити його неслухняне кучеряве волосся. У цей момент довгий А-подібний рукав її червоної сукні сповз, і на світ відкрилася її рука — вся в синцях.

Орхан відчув, як усе в ньому завмирає, а потім напружується до межі. Його очі наповнились люттю. Руки стиснулись у кулаки. Юзуф вчасно ступив ближче, затримавши його за плече. Біляй також трохи вийшов уперед, блокуючи можливий вибух.

Вони всі зрозуміли: ніч перед судом була пеклом для Лейли. Саме тому вона була в тій закритій сукні, саме тому — з макіяжем. Вона приховувала синці.

Лейла ще раз ніжно поцілувала сина в щоку, прошепотіла щось зовсім тихо — ніби молитву — й передала Джана Орханові. Потім, не оглядаючись, швидкими кроками рушила до виходу із суду. Як тільки вона вийшла за двері й дісталась автівки, сіла на заднє сидіння й нарешті дозволила собі те, чого не могла зробити всередині — ридати.

У цей час Озкан, ніби нічого не сталося, підморгнув присутнім, легенько кивнув адвокату, повільно розвернувся й у звичній впевненій манері залишив приміщення. Його білий костюм сліпуче блищав у сонячному світлі. Він сів у авто до своєї дружини — мовчки, з самовдоволеним виразом обличчя. Машина рушила з місця.

Їм услід мовчки дивились Орхан, Джан, Юзуф, Біляй і Угур. У цих поглядах було все: злість, жаль, рішучість і тінь болю. Нарешті вони повернулися до свого авто й вирушили в інший бік — далеко від шумного та яскравого Стамбулу. Їхня дорога вела на південний схід, у край родини Караглу, на межу із Сирією та Іраном. У місця, де минуле ще живе, а майбутнє тільки-тільки починається.