РОЗДІЛ 2.

Машина повільно рухалась вузькою дорогою вгору. Малий Орхан, притиснувшись носом до вікна, роздивлявся будинки, вулиці, дерева й людей.

Йому все було цікаво, очі світилися захопленням.

— Мамо, дивися, які тут будинки! І дерева... Мені тут подобається, — казав він з усмішкою.

Лейла хотіла відповісти, але не змогла зібратися з думками. Її тривога наростала. Ще звечора вона не могла знайти собі місця. Її лякало все: будинок до якого вони прямували, і про який вона знала лише з розмов, озброєні охоронці на передньому сидінні автомобіля, мовчазна поїздка з Орханом. Але найбільше — думка, що вона ось-ось втратить сина.

Коли авто зупинилось, ворота відчинились, і перед ними постав особняк Караглу — величний, суворий, із темними вікнами, як очі хижака. Лейла міцніше стиснула руку сина.

На ґанку їх зустрічала Аджена Караглу — мати Орхана, бабуся Джана. Висока, сухорлява, з ідеально випрасуваною сукнею кольору темного винограду, прямою поставою й гідністю у кожному русі. Її волосся, незважаючи на її вік все ще темне і без сивини, було гладко зачесане назад у вузол, а тонкі губи стиснуті. Погляд був холодний, ворожий.

Поряд із нею стояв Селім — менший брат Орхана. Йому близько тридцяти. На ньому темний піджак, дорогі сонцезахисні окуляри. Його обличчя було суворим і мовчазним, як у людини, що звикла контролювати ситуацію і не втрачати даремно слів.

Айше — молодша сестра Орхана — стояла трохи осторонь. Її постать ніби пом’якшувала загальну стриману атмосферу. Волосся було значно світлішим, ніж у братів і матері, спущене на плечі легкими хвилями. Її обличчя з м’якими рисами, добрими очима й світлою посмішкою, одразу налаштовувало на спокій. Вона була схожа на покійного батька — не лише зовні, а й у манері триматися, теплій, майже сором’язливій.

Джан вийшов з машини й впевнено підійшов ближче.

— Добрий день, — привітався хлопчик.

— Привіт. — відповіла бабуся, трохи пом’якшавши.

— Я Джан. Орхан або Джан, — додав він.

Сестра Орхана здивовано всміхнулася.

— Ти дуже схожий на батька. Ті ж очі. Теж кучеряве волосся.

— Навіть погляд той самий, — пробурмотів Селім, уважно розглядаючи малого.

Джан тримався природньо ніби вже належав до цього місця. Його не лякали ні погляди, ні обстановка. На відміну від Лейли.

Вона відчувала себе зайвою, чужою. Цей дім, ці люди, ці очі, що розглядали її з холодною ввічливістю — усе відштовхувало. А земля, на якій вона стояла, здавалася ворожою.

Всі разом вони пройшли до великої зали де на Лейлу та Джана чекали ще двоє — адвокат Орхана та лікар. Той тримав невелику валізу.

— Потрібно взяти зразки, — спокійно сказав лікар.

Орхан кивнув. Джан розгублено поглянув на маму.

— Все добре, малий, — м’яко сказав Орхан, опускаючись перед ним на коліно. — Це просто лікар хоче взяти в тебе слину ваткою. І все.

— Мамо?..

— Я тут, я з тобою, — Поки це відбувалося, Лейла стояла позаду, весь час тримала сина за плечі. Наче боялася, що варто їй на мить відпустити — і його більше не буде поруч.

Орхан не зводив з сина погляду. Він бачив у ньому себе. Це боліло й тішило водночас.

А Лейла... Вона була тут — і вже ніби не була. Її присутність здавалася тінню. І з кожною хвилиною вона відчувала: скоро хлопчик стане частиною цього світу. А вона — назавжди залишиться зовні.