РОЗДІЛ 1.

Гаряче повітря Східної Анатолії було сповнене скорботи. Запах спецій і куряви змішувався з ледь чутним ароматом ладану, яким окропили дерев’яну труну. Похоронна процесія рухалася вузькими вуличками містечка, загубленого на самому краю Туреччини, поблизу сирійського та іракського кордонів.

Чотири чоловіки несли труну на плечах, повільно і з гідністю. Серед них — Орхан. Молодий, кремезний, з глибокими очима, що не знали сну вже кілька діб. Він дивився в землю, не відчуваючи ваги труни на плечі — лише порожнечу в серці. До того моменту, поки не побачив Її.

Вона стояла осторонь, майже на краю натовпу. Така яскрава, серед цього траурного люду. Довге білосніжне волосся спадало на плечі, а блакитна сукня огортала її постать, мов легкий туман. Очі — небесного кольору, чисті, як вода у гірському джерелі — дивилися просто на нього.

Орхан завмер. Серце завмерло разом із ним.

«Звідки я її знаю?»

У наступну мить вона повернулась і почала пробиратися крізь натовп, намагаючись якнайшвидше зникнути. Коли вона повернулась, його погляд ковзнув по відкритій спині. І там, над лопаткою, він побачив — тату. Маленький колібрі з розпростертими крилами.

Орхан обернувся до Юзуфа — охоронця, якому довіряв більше, ніж дехто довіряє братові.

— Бачиш ту дівчину? — прошепотів він.

— Білосніжне волосся? — уточнив Юзуф, уже слідкуючи за нею очима.

— Вона. Прослідкуй за нею. Я не можу залишити труну брата.

Юзуф кивнув і рушив слідом.

Орхан залишився поруч з труною. Плечі боліли, але біль у серці був сильнішим. У цій труні лежав його старший брат — Емір, той, хто завжди стояв першим у всьому: у сварках, у роботі, у захисті. А тепер... його більше не було.

Поруч ішла мати — мовчазна, з очима, в яких не залишилось сліз. Менший брат Селім, сестра Айше, яка час від часу нишком зиркала на Орхана, мов шукаючи в ньому опори.

Надвечір, коли весь дім захлинувся у запаху кави, спецій і притлумлених голосів, Орхан вийшов на балкон. Повітря стало важким і теплим, мов дим після пожежі. Він набрав Юсуфа.

— Де ти?

— Біля її дому.

— Скинь адресу. Я вирушаю.

Асфальт поступово змінився на гравій, а гравій — на пилюку. Орхан зупинив авто біля кованих воріт, за якими виднівся будинок — невеликий, але акуратний. Світло теплими плямами вибивалося з вікон, мов запрошувало подорожнього зайти в гостинний дім.

Юсуф чекав.

— Весь час дорогу жодного руху. Вона всередині. Я впевнений.

— Хтось ще є?

— Можливо. Я чув голоси. Але не бачив облич.

Орхан підійшов до воріт і постукав. Тиша. Вітер пробігся крізь дерева у саду, шелестячи листям, мов шепочучи їм щось.

Він уже збирався постукати ще раз, коли за воротами пролунав звук кроків. Металевий засув клацнув, і перед Орханом постала постать — незнайомий молодий чоловік, у світлій сорочці, з проникливим поглядом.

— Я шукаю одну дівчину…

— Я знаю, — перебив той. Його голос був рівний та спокійний. — Проходьте у сад, Орхан-бей. Я покличу її.

Чоловік відчинив ворота ширше, дозволивши Орханові увійти. Орхан пройшов кам’яною доріжкою в нічний сад.

Під старим лимонним деревом стояв ротангований диван, два крісла і круглий кавовий столик. На столику в ряд, мов у строю, були виставлені п’ять іграшкових машинок, на одному з крісел лежала дитяча книжка з яскравою обкладинкою. Орхан не встиг подумати, кому належать і машинки, і книжка — коли почув кроки.

У сад, повільно ступаючи, увійшла вона.

— Ти прийшов, отже… згадав мене, — сказала вона. Голос її був низьким і спокійним.

Орхан кивнув головою.

— Ти ж розумієш, — продовжила дівчина, ступивши ближче. — Минуло стільки часу. Я не з’явилась би просто так. Тим більше — в такий важкий момент для твоєї родини.

Він знову мовчки кивнув.

— Давай присядемо, і я тобі все розповім. Але… — вона зупинилася — Домовимось: ти вислухаєш мене до кінця. І тільки потім поставиш свої запитання. Добре?

Орхан, не зводячи з неї очей, повільно сів на диван.

Вона обережно сіла навпроти нього.

— Ми з тобою зустрілися шість років тому в Стамбулі, —її голос був рівний, без пафосу й жалю. — Ту ніч ми провели разом. Це була одна з тих зустрічей, що здаються короткими снами. Просто мить.

Орхан завмер. Його погляд мимоволі ковзнув по іграшках на столику.