Розділ 12

Анжеліка

Мені подобалося, що Гнат поводився максимально ввічливо, хоч ми й стояли майже впритул, хитаючись в обидва боки під музику. Його рука не опускалася нижче мого попереку, а між нашими тілами залишалася незначна дистанція. Але я все одно помічала його проникливий погляд на собі, який він не зводив з тієї миті, як повів мене у танці. Я чомусь зніяковіла поряд з ним і опустила очі, зосереджуючи свою увагу на його горлі.

— Тобі подобається спостерігати як я ковтаю? — раптом спитав він.

— Щ-що? — розгубилася я.

— Ну, здається, моє горло цікавить тебе більше, аніж мої очі.

Я подивилася вверх, очікуючи побачити на його обличчі усмішку. Але її не було. Він говорив це абсолютно серйозно.

— Ні, я… Я просто…

— Соромишся, — підказав Гнат, і кутики його губ ледь здригнулися. — Не турбуйся, я жартую. Мені все одно, куди саме ти дивишся, якщо твої очі все одно зосереджені на моєму тілі.

Вкотре він сказав щось таке, від чого я мало не втратила дар мови. Як він міг жартувати й водночас говорити такі особливі речі? У нього, схоже, справжній дар до цього.

— Інколи я не розумію твоїх жартів, — чесно сказала я.

— Знаю, — Гнат кивнув головою. — Зазвичай їх мало хто розуміє. Але ти звикнеш, Анжеліко.

Це звучало впевнено та навіть переконливо. Я й не помітила, що підійшла на пів кроку ближче до нього.

— Не звикну. Рано чи пізно тобі доведеться мене відпустити.

Одна його рука сильніше стиснула мою долоню, а інша натиснула на мій поперек. Він ривком притягнув мене до себе так, що я вдарилася своїм тілом об його груди. Я ахнула від несподіванки, у мене наче все дихання вирвалося з легень. Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного. Я прочистила горло та наважилася сказати:

— Це не назавжди, Гнате. І ти обіцяв, що відпустиш мене, коли розберешся з Павлом.

— Я памʼятаю. Та, можливо, ти не захочеш, щоб я відпускав тебе?

Він запитально підняв одну брову, злегка схиливши голову вбік. Я хотіла щось відповісти йому на це, але Гнат так спантеличив мене, що слова просто не складалися купи. До того ж він був так близько, що я могла відчувати його тепло, запах і міцні мʼязи, що ховалися під сорочкою. Подумки я вже багато разів роздягала його, але щоразу мені було соромно за ці думки. Чому я забуваю про все на світі поряд з цим чоловіком? Навіть про те, що заміжня, чорт забирай!

— Це… Це неможливо, — я змусила себе звучати твердо. — Ми обоє знаємо, що у нас нічого не може бути.

— «Нас», — повторив він з неприхованою задоволеною усмішкою, ігноруючи все інше сказане. — Ти уже несвідомо починаєш сприймати нас разом.

— Це не так! — заперечила я. — Ти перекручуєш мої слова. Я сказала, що ти і я… Це неможливо!

– Припини, Анжеліко, — попросив він таким спокійним голосом.

Його великий палець ніжно погладив мою долоню, і я мало не здригнулася від раптових дивних відчуттів. Мої очі розширилися. Чомусь я не могла відвести погляду від Гната, тому просто розгублено витріщалася на нього.

— Не варто вже зараз ставити табу на наші стосунки, — додав чоловік.

— У нас нема стосунків, — зауважила я.

— Взаємодія? – запропонував Гнат. — Взаємини? Комунікація? Ти можеш називати це, як хочеш, Анжеліко, але суть залишається такою самою. Ти і я. Ми існуємо.

Я змусила себе відвести погляд. Він говорив такі речі, наче я була вільною дівчиною, з якою йому захотілося почати зустрічатися. Мій погляд зачепився за обручку на безіменному пальці, що нагадувала про те, що колись мені доведеться повернутися у свій найгірший кошмар. Можливо, Гнат і не захоче відпускати мене, але Павло убʼє мене, тільки щоб не віддавати. Я була його іграшкою, якою він ніколи не хотів ділитися з кимось. І дозволяючи собі бодай на мить піддатися слабкості, я ризикую не лише своїм життям, але і життям Гната. Змію треба придушити тоді, коли вона мала. Інакше ми обоє приречемо себе на смерть.

— Так, ми існуємо, — сказала я, глянувши на Гната, — але порізно. Мені треба до вбиральні.

Не одразу, але він все ж відпустив мене. Я провела руками по спідниці своєї сукні, ніби намагалася заповнити брак відчуттів від відсутності його долоні.

— І ще я думаю, що нам варто повертатися, — додала я, але тепер уже опустивши очі вниз.

З його вуст вирвалося тихе зітхання, а тоді я почула чоловіче бурмотіння:

— Як хочеш.

Ми попрямували з зали, і я звернула в коридор у пошуках вбиральні. Гнат залишився чекати мене біля виходу з ресторану.

Я сховалася у вбиральні та підійшла до раковини. Усі кабінки були вільні, але мені насправді не хотілося у туалет. Я просто намагалася зібратися. Це побачення з самого початку було помилкою. Взагалі, усе, що з Гнатом робимо, — це катастрофічна помилка. Нам не можна і не треба зближуватися. Це матиме погані наслідки.

Я відкинула своє волосся з плечей та поклала мокрі руки собі на шию, щоб полегшити дивний жар у тілі. Заплющивши очі, зробила декілька глибоких вдихів і видихів, аби заспокоїтися.

Раптом двері до вбиральні відчинилися. Я різко розплющила очі та помітила дівчинку, що підбігла до сусідньої раковини. Вона всунула руки під струмінь води та почала активно терти долоні. На ній були модні чорні штани кльош і білий светр з рожевими стрічковими бантиками.

— Ти малюєш? — спитала я, зауважуючи сліди від фарб на її руках.

Її голова повернулася до мене, біляві кучері, зібрані у хвіст, підстрибнули, а великі зелені очі розширилися.

— Так, я інколи малюю в тата в кабінеті, — відповіла дівчинка, зацікавлено розглядаючи мене. — Тато казав, що сьогодні у ресторані особливі гості, і мені не варто виходити, але я забруднила руки, тож прийшла помити їх. Не хвилюйся, я зараз піду.

— Ти не заважаєш мені, — сказала я.

Дівчинка стряхнула мокрі руки над раковиною та взяла декілька паперових серветок.

— Власник — це твій тато, так?

Вона кивнула головою, але чомусь раптом насупилася.

— Ти його знаєш? — спитала дівчина. — Чи ти прийшла сюди до нього?

Вона стиснула праву руку в кулак та сперлася ним у бік, злегка схиливши голову. Її очі підозріло примружилися.

— Що? Ні! — я ледве стрималася, щоб не засміятися. — Я прийшла сюди зі… Зі своїм другом. Він товаришує з твоїм татом і познайомив нас.

— Гм… — дівчинка постукала ногою по підлозі. — Ну, добре. Просто у мене вже є мама. І взагалі вона найкраща мама у світі.

— Навіть не сумніваюся, що в тебе така мама, — з усмішкою сказала я. — Знаєш, ти… Ти цікава. Навіть чарівна.

— Дякую, — вона подарувала мені свою щиру дитячу усмішку. — А ти красива.

— Ти теж. Може, покажеш мені те, що намалювала?

— А ти розбираєшся в цьому? Бо тато зробив для мене художню студію, і я декілька разів у тиждень займаюся малюванням з вчителькою.

— Це чудово. Я теж люблю малювати. І займаюся цим професійно.

— Ти художниця? — здивувалася дівчинка, роззявивши рота.

— Так, — я кивнула головою. — І мені тепер цікаво побачити твої роботи. До речі, як тебе звати?

— Єва, — відповіла вона та почала іти до виходу з вбиральні. — Ходімо зі мною, ем…

— Анжеліка, — представилася я.

Коли ми вийшли в коридор, Єва побігла до кабінету свого батька, а я залишилася, щоб почекати на неї. Згодом вона повернулася з декількома аркушами.

— Я хотіла спочатку намалювати лимони, — говорила дівчинка, коли ми йшли коридором, — але у мене закінчилася жовта фарба. Пощастило, що була помаранчева, тож я намалювала апельсини.

— У тебе дуже гарно вийшло, — чесно оцінила я її малюнки. — Як для твого віку, це справді хороші роботи. До речі, щоб отримати жовтий можна змішати червоний та зелений.

— Серйозно? Ого! Я… Я б хотіла, щоб ти показала мені, як малювати.

— Хіба у тебе нема вчительки?

— Вона… — Єва трохи замʼялася, а тоді нахилилася ближче до мене та прошепотіла: — Вона мені не дуже подобається. Тато сказав, що він ледве її знайшов, а я сказала йому, що вона нудна.

— І що на це відповів твій тато? — поцікавилася я.

— Що вона і не має мене розважати. Але вона й іншим дітям не подобається. А ти типу класна. Я можу спитати в тата.

— Чекай, це…

Але я не встигла договорити, бо вона просто-таки помчала вперед. Гнат і Платон розмовляли про щось удвох біля виходу.

— Тату! — закричала Єва, зупиняючись поряд з ними. — Я зустріла у вбиральні справжню художницю…

Я підійшла слідом за нею, поки вона захоплено розповідала про те, що я «типу класна» і можу навчити її малювати. Не те щоб мені не хотілося цього робити. Насправді я мріяла викладати малювання для дітей. Павло б ніколи не дозволив мені цим займатися, а Гнат нібито викрав мене. Це було замкнене коло.

— Єво, почекай! — сказав Платон. — Ми не можемо ось так звільнити твою вчительку. Якщо ти дуже сильно хочеш, — він підняв погляд на мене, — і якщо Анжеліка не проти, то ми можемо домовитися про майстер-клас.

— Так! — з величезним ентузіазмом скрикнула дівчинка та глянула в мій бік. — Ти що скажеш?

Вона з очікуванням дивилася на мене, а я в цей момент шукала відповідь на обличчі Гната. Але його вираз обличчя був абсолютно безпристрасним. У цьому рішенні, здається, я мала покладатися лише на себе. Я хотіла. Я справді дуже хотіла. Та ризик був надто великим. Можливо, Павло уже знайшов нас і стоїть під рестораном та чекає? Я не хотіла, щоб постраждали інші тільки через моє егоїстичне бажання.

— Боюся, що не вийде, — відповіла я, натягнуто усміхаючись. — Може, колись пізніше. Зараз я трохи зайнята.

— Думаю, Анжеліка у своєму тісному графіку знайде вільну годину-дві, — втрутився Гнат.

Я здивовано подивилася на нього. Думала, що це таємне побачення — це одиничний випадок. Але за час цього «викрадення» він уже дав мені більше свободи, ніж мій чоловік за усі чотири роки шлюбу. Я стояла як вкопана, коли Гнат підійшов до мене та по-власницьки обійняв за талію. Він усміхнувся Платону й простягнув йому свою руку.

— На звʼязку тоді.

— Так.

Вони потиснули один одному руки.

— Бувай, — Гнат опустив погляд на Єву, — жаба.

Вона скривилася, дивлячись на нього з-під лоба. Дівчинка сильніше притиснулася до свого батька.

— Я не жаба! — обурилася Єва.

— Жаба, — повторив Гнат, після чого легко вдарив пальцем по її щічці. — У тебе тут зелена фарба. Це означає, що ти маленьке жабенятко.

— А у тебе… У тебе великий ніс! Як у слона.

Я не стрималася та голосно засміялася, помітивши вираз абсолютної неочікуваності на обличчі Гната. Він явно не думав, що ця маленька дівчинка огризнеться йому у відповідь. Ми переглянулися. Я все ще сміялася. Тихо пробурмотівши «пробач», прикрила рота рукою.

— Єво! — невдоволено сказав Платон.

— Що? Він назвав мене жабою. Бридкою слизькою жабою.

Вона здригнулася, наче це було чимось надзвичайно огидним. Я не могла не милуватися її чарівністю. І з усмішки Гната, я розуміла, що ця маленька дівчинка йому так само подобається.

— От і домовилися, — сказав він, кивнувши головою.

Гнат повів мене до виходу, і я притулилася до нього, вчепившись за його руку. Прохолодний вітер повіяв на мене, але мені було все одно. Я потягнулася до обличчя Гната та протягнула:

— Сл-о-о-о-н.

Він закотив очі, а я знову голосно засміялася, відкидаючи голову назад.

— Не бачу в цьому нічого смішного, — його голос просочився крізь мій сміх. — Слон — це гігантська велична тварина. Мені подобається.

— Тоді вважай, що це був комплімент.

Ми підійшли до автомобіля. Гнат відчинив для мене дверцята з пасажирського боку, але раптом завмер на місці з дещо стурбованим виразом обличчя. Я подивилася на нього, запитально піднявши одну брову.

— У мене справді великий ніс? — раптом спитав він, і я розреготалася ще дужче. – Серйозно, Анжеліко. Я тепер усю ніч не спатиму і думатиму про це.

— Ти красивий, але тобі варто змиритися з тим, що ти не можеш бути цілковито прекрасним.

— Красивий, — повторив він, задоволено усміхаючись мені. — Після цього слова я й уже не чув того, що ти сказала далі.

Я похитала головою та опустилася на сидіння. Він знову повторив, що я назвала його красивим, а тоді зачинив за мною дверцята. Я не стрималася та мило хихикнула, прослідкувавши поглядом, як він обійшов автомобіль та сів за кермо…

— Дякую тобі, — сказала я, коли ми підіймалися сходами дому.

— За що? — Гнат повернув свою голову до мене.

— За це незабутнє побачення, за вечерю, за танець і за те, що дозволив моїй мрії здійснитися.

— Про що ти? — здивувався він, зупиняючись на верхній сходинці.

Я стала навпроти нього, не вирахувавши правильну відстань. Ми були так близько, що здавалося, ніби між нашими тілами навіть аркуш не поміститься.

— Я завжди хотіла спробувати себе у ролі викладачки, наставниці. Вчити дітей малювати — це було моєю мрією. Коли Єва запропонувала цю божевільну ідею, я думала, що ти будеш проти. Враховуючи нашу ситуацію і те, хто ми одне для одного.

— Анжеліко, — Гнат охопив своїми долонями моє обличчя, змушуючи мене подивитися йому в очі, — ти заслуговуєш на те, щоб усі твої мрії здійснилися. І якщо ти дозволиш мені, то я зроблю це. Я здійсню їх усіх, чуєш?

Я сумно посміхнулася. Найбільше в житті мені хотілося розлучитися, а цього Гнат не міг мені подарувати.

— Не дивися на мене так, ніби не віриш мені. Ти обіцяла, що довіришся.

— Знаю, — прошепотіла я. – Просто… Важко довіритися чоловіку після того, що він робив зі мною.

— Але я не він! — Гнат наблизився до мого обличчя. — Я не такий, Анжеліко. Я швидше відрубаю собі руки, аніж скривджу тебе.

Його слова вразили мене до глибини душі. Я була ніким для свого чоловіка — бездушна лялька, над якою він жорстоко знущався. А Гнат… Він бачив у мені королеву.

— Ми не можемо, – тремтливо мовила я, коли наші губи відділяли лічені сантиметри. – Я заміжня.

Це нагадування було схоже на удар ножем у самісіньке серце. Приречення та відчай осіли в моїх грудях, до болю стискаючи їх.

— Скажи, ти хотіла за нього заміж? — твердим тоном спитав Гнат.

— Що? Ні.

— Може, ти обрала його собі за чоловіка?

Я заперечливо похитала головою.

— Вони змусили мене, — зізнання злетіли з моїх губ тихим шепотінням. — Батько продав мене як дешевий товар, щоб врятувати свій бізнес. Він шантажував сестрою. Казав, що якщо я відмовлюся, то почекає ще рік та віддасть її за нього. Їй було тільки пʼятнадцять. Я не могла дозволити, щоб вона переживала це. Я мусила погодитися.

— Ти не обирала його для себе, а це означає, що він не твій чоловік, Анжеліко. Ти не вийшла за нього добровільно. Тебе змусили зробити це. Отже, по-справжньому ти досі неодружена.

У цьому був сенс. Я уважно дивилася в темні очі Гната, міркуючи над його словами. Мені ніколи не давали вибору, але я можу зробити свій вибір зараз, у цей момент. Його погляд опустився на мої губи, і все моє тіло натягнулося наче струна.

— Просто кивни, — тихо мовив він. Його гаряче дихання ковзнуло моїми губами, дражнячи їх. — Це означатиме, що ти даєш згоду.

Моє серце у грудях забилося швидше. Я так сильно хотіла, щоб він поцілував мене, що не могла більше ні про що думати. Мабуть, мій розум остаточно покинув мене, бо я кивнула головою, а тоді… Його губи накрили мої з такою потужною силою, що я мало не впала.