Розділ 11

Анжеліка

Автомобіль зупинився біля дорогого вишуканого ресторану. Я одразу ж напружилася, адже у такий пізній час тут точно багато людей. Але коли ми увійшли досередини, я побачила порожній зал. Це мене так здивувало, що я застрягла в проході, не в змозі зробити й кроку.

— Вітаю! — за моєю спиною почувся чоловічий голос.

Я озирнулася та побачила красивого чоловіка у чорному кітелі, що потис руку Гнатові.

— Ти в робочому, — зауважив той, кивнувши головою на вишивку на його кітелі.

— Подумав, що для особливих гостей можу і сам приготувати.

— Легше буде підсипати отруту, чи не так? — пожартував Гнат.

Вони обоє засміялися, але цей сміх був трохи натягнутий.

— Цього разу утримаюся, — пробурмотів, як я зрозуміла, шеф-кухар ресторану. Він перевів свій погляд на мене та зацікавлено примружив зелені очі. — Твоя наречена?

Гнат мало не поперхнувся від цього запитання, а я миттю зашарілася, ніби біля мене хтось розпалив вогонь. Чому він так подумав? Та коли я прослідкувала за його поглядом, то все зрозуміла. На моєму пальці досі красувалася обручка, яку мені подарував Павло. Я не дозволяла собі зняти її до цього моменту. Не впевнена, що взагалі коли-небудь зроблю це. Одного разу я залишила її на столику у ванній та забула надіти, після чого добряче отримала від Павла. Він наказав мені ніколи не знімати її. І зараз, коли я дивлюся на неї, одразу згадую ті болючі синяки, що отримала тоді.

Я сховала руку за своєю спиною, бо сам факт наявності обручки викликає багато запитань. Хоча цей чоловік, схоже, з легкістю все зрозумів. Враховуючи порожній зал, гадаю, Гнат попередив його, що це побачення має бути максимально таємним. Тепер у цьому була логіка. Як же по-іншому зустрічатися з заміжньою жінкою? Та річ у тім, що ми й не зустрічалися. Просто… Я й сама не розуміла, чому взагалі погодилася піти з ним на побачення.

— Це Анжеліка, — представив мене Гнат, не вдаючись в деталі. Він махнув рукою в бік чоловіка. — Мій хороший товариш і власник цього ресторану — Платон.

— Ну, хороший товариш — це трохи гучно сказано.

— Не будь таким категоричним. Ти мені винен.

— Власне, саме тому я зробив усе так, як ти й просив. Окрім оркестру, ясна річ.

— Шкода, – Гнат театрально зітхнув. — Я так хотів послухати класичну музику. Що ж, дякую і за це, друже.

Він поплескав його по плечі, але чоловік не був надто радий цьому жесту. Звісно, він не показував цього, але було помітно, що він не міг дочекатися, коли цей вечір закінчиться.

— Я проведу вас до столика, — стримано сказав Платон.

Він попрямував уперед, а Гнат підійшов до мене. Його рука лягла на мій поперек, і він легко підштовхнув мене.

Я швидко оглянула інтерʼєр, зауважуючи, що він виконаний в аристократичному стилі: бежеві стіни з золотистими розписами, червоні оксамитові доріжки, столики та крісла з темного дерева з оббивкою в тон і величезні люстри просто над головами. Це місце здавалося вишуканим та розкішним. Якби мій чоловік випускав мене з дому, то я, можливо, побувала б тут раніше. Але я ніколи не була у таких місцях, навіть попри свій статус.

— Дякую, — прошепотіла я, коли Гнат відсунув для мене стілець.

Я зручно всілася, і в цей момент нам принесли меню.

— Повідомте, коли будете готові зробити замовлення.

— Звісно, — сказав Гнат, глянувши на свого нібито друга.

— Приємного вечора, — побажав чоловік, а тоді пішов геть, залишаючи нас удвох.

Я почала гортати меню, вивчаючи страви та їх вкрай цікаві назви. Кожна страва відповідала певному проміжку часу. Мені починала подобатися ця незвична концепція закладу.

— Хотів ще помучити його і розпитати за деякі страви, — заговорив Гнат, — але вирішив не діставати бідолашного. Він і так не дуже радий, що йому довелося виганяти усіх гостей.

— Виганяти? — здивовано перепитала я.

— Як інакше він би звільнив для нас цілу залу?

— Це так… Неввічливо і грубо. Не варто було поспішати з цим побаченням.

— Не переймайся, Анжеліко, — відмахнувся Гнат, наче його це абсолютно не турбувало. — До того ж він мені винен.

Так, я чула це. Боюся уявити скільки у нього таких «винних» товаришів. І мені не зовсім сподобалося, що він використав його борг, щоб зробити це побачення.

— Скільки? — спитала я.

— Що? — Гнат подивився на мене, відірвавши погляд від меню.

— Скільки він тобі винен?

— О! Ніскільки, — його голос звучав байдуже, і він повернув свою увагу до меню. — Я зробив йому одну послугу, і ми домовилися, що інколи я використовуватиму його ресторан для різних таємних зустрічей.

Я відчула, що всередині все стиснулося. Не впевнена, що саме це було. Я намагалася тримати незворушний вираз обличчя, хоча це було складно. Мабуть, не тільки для мене він готував тут такі побачення.

— І як багато у тебе було цих таємних зустрічей? — поцікавилася я.

Гнат декілька секунд мовчав, і моє тіло напружилося в очікуванні його відповіді. Він наче навмисно тягнув час, змушуючи мене нервувати. Його пальці перегорнули сторінку меню, тоді як мої мало не до болю стискали примірник.

— Це перша, — відповів він, піднявши погляд на мене.

Я здригнулася від того, як ці темні очі дивилися на мене. Було у них щось таке магічне, що лякало та вабило мене водночас.

— Спочатку я думав, що ми просто разом повечеряємо вдома. Але коли ти сказала, що ніколи не була на побачення, я вирішив влаштувати для тебе щось особливе.

— О! Це… — я оглянула довкола інтерʼєр, намагаючись дібрати слова. — Тут дуже гарно.

— Я знав, що тобі сподобається.

Я подивилася на Гната і помітила, що він злегка усміхнувся. Мені хотілося зробити те саме, але я стрималася та знову почала читати меню. Згодом ми зробили замовлення, і переді мною поставили келих з вином. Я не була великою прихильницею алкоголю, бо Павло завжди казав, що його дружині не личить випивати. На тих рідких заходах, куди ми йшли вдвох, він дозволяв мені лише один келих.

Я вирішила, що ця вечеря — мій шанс дізнатися більше про Гната. Я усе ще не довіряла йому, але хотіла знати, чи довіряє він мені.

— То ти живеш сам? — спитала я, покрутивши келих у руці.

— Я живу з тобою, — відповів він.

Я тихо хмикнула, після чого зробила невеликий ковток вина.

— І з купкою охоронців, — додала я. — А ще у тебе є віддана хатня робітниця.

— Аліна, — сказав Гнат. — Це моя няня.

— Твоя няня? — я відверто здивувалася. — Скільки ж років вона працює на вас?

— З самого мого народження. Вона допомагала мамі виховувати мене та наглядала за старшим братом.

— У тебе є старший брат?

Це мене здивувало, бо в його домі я справді не бачила нікого з рідних Гната. Хіба що вони не тут.

— Був, — виправив Гнат. — Він помер разом із батьком два роки тому.

— Удвох? Вони разом померли? — я не могла приховати свого здивування у голосі.

— Нещасний випадок.

Він опустив погляд, ніби не хотів говорити про це. І я, чесно кажучи, не вірила, що то був нещасний випадок.

— Як щодо твоєї мами? — обережно поцікавилася я. — Вона теж померла?

— Ні, вона жива. Моя мама в лікарні.

— Ох! Це щось серйозне?

— Не дуже, — неохоче відповів він. — Це не якась смертельна хвороба. Це… інше.

— Мені дуже прикро. Я помітила, що ти сам, але й гадки не мала, що все так сумно.

— Сумно? — Гнат глянув на мене та криво посміхнувся. — Я ніколи не був в пріоритеті для батька. Він винив мене в тому, що сталося з мамою. Мені було всього пʼять років, коли рідний тато зненавидів мене.

Мене вразила така відвертість Гната. Я не очікувала, що він поділиться зі мною навіть частинкою чогось такого особистого.

— А… А твій брат?

— Він не мій рідний брат. У нас один батько, але його мати померла раніше, до того як тато познайомився уже з моєю мамою. Моя матір була йому другою дружиною, та він, думаю, кохав її сильніше. Саме через це мій брат не сприймав мене. Ми не були близькими.

Я не знала, що сказати на це. Не таке я очікувала почути від Гната. Виходить, що ніколи ніхто не любив його.

— Співчуваю, – щиро мовила я. — Мені шкода, що ти їх втратив.

Його погляд потемнів, а обличчя не видало жодних емоцій, коли він сказав:

— А мені ні.

Ці слова здалися мені жорстокими, але водночас я розуміла його. Коли люди завдають тобі болю, то ти фізично не можеш співчувати їм. Якби, наприклад, з Павлом щось сталося, то я б ні краплинки сліз не пролила за ним.

— Але годі про це! — Гнат сперся ліктями до столу та уважно подивився на мене. — Розкажи, як ти почала малювати? Як ти зрозуміла, що це твоє?

Я трохи зніяковіла, бо насправді ніхто й не цікавився тим, що я роблю. Нікому ніколи не було діла до мене. Усі бачили красиву обгортку зовні, і їм було байдуже на те, що ховалося всередині. Але Гнату не все одно. Він чи не перший чоловік, який намагався заглянути глибше.

— Мої батьки досить суворі, — почала розповідати я, занурюючись у спогади. — Вони не дозволяли мені заводити нових друзів, гратися з іншими дітьми та зближуватися з кимось. Через це мене не сприймали ні в садочку, ні в школі. Я була тихою невидимкою в класі, яку привозили та забирали щодня в одній і тій самій годині. Тож я почала шукати розваги в іншому. Мені з дитинства подобалося малювати. Я довго була закритою від світу. Батьки завжди наказували мені як поводитися на людях, як говорити, як сидіти, як стояти, як їсти… Мої емоції були сховані за сімома замками, тож я почала виливати свою душу в картини.

— Як до цього захоплення поставилися твої батьки? — поцікавився Гнат.

Я зітхнула, обвівши пальцем келих.

— Їм це, ясна річ, не подобалося. Батько завжди наполягав, що я маю займатися серйозними справами, але… — я прочистила горло та сіла трохи рівніше. — Я прийняла пропозицію Павла, і мені дозволили заочно закінчити художню академію.

Гнат підозріло примружив очі, від чого я напружилася. Звісно, він розумів. Усі навколо розуміли, що я б не вийшла заміж за старого чоловіка з власної волі.

— Чому ти погодилася на це? — спитав він, не зводячи погляду з мого обличчя. — Не думаю, що ти хотіла стати його дружиною.

Я могла б розповісти йому про те, що мене буквально змусили зробити це, що я погодилася на цей шлюб, щоб допомогти сестрі та захистити її, щоб уберегти найближчу людину від того жахіття, на яке нас прирекли батьки. Але я не хотіла ризикувати та розповідати йому про Риту. Я все ще не довіряла Гнату, а він може використати проти мене сестру, якщо знатиме, що вона — моє слабке місце.

— Так було правильно, — тихо сказала я та опустила очі в тарілку, даючи зрозуміти, що ця тема завершена.

На щастя, у цей момент нам принесли наші страви. Деякий час ми їли мовчки, і я вперше за довгий час відчула спокій. Хвилювання кудись зникло. Ця атмосфера та келих вина помітно розслабили мене.

— Чому… — я замʼялася, але все ж підняла погляд на Гната. — Чому ти досі не одружився?

— Я в траурі, — абсолютно серйозно відповів він.

Я насупила брови, розгублена та спантеличила його словами. Але раптом губи Гната розтягнулися в веселій усмішці.

— Жартую.

— Це не смішно, — буркнула я.

— Згоден, — чоловік кивнув головою. — Я просто ще не зустрів ту саму.

Не зустрів? Не те щоб я збиралася бути його «тією самою», але це мене чомусь зачепило. Він нахилився трохи ближче, і мені раптом перехопило подих. Гнат відбирав у нашому просторі увесь кисень, змушуючи мене задихатися.

— Ти… Ти знайдеш, — мій голос звучав трохи тремтливо, а усмішка була відверто натягнутою.

— Може, уже знайшов? — тихо спитав Гнат.

Його рука посунулася по столі. Я опустила погляд униз тоді, коли він накрив мою долоню своєю. Приємне тепло торкнулося моїх пальців та повільно розійшлося усім моїм тілом. Я була така розгублена та вражена водночас, що не могла й слова сказати. Стільки думок крутилося в моїй голові, але я банально не могла скласти це в цілі речення.

Раптом у мої вуха вдарила перша нота. Ми з Гнатом обоє подивилися туди, де сиділа красива віолончелістка, виграваючи мелодію.

— Фантастично! — сказав Гнат достатньо голосно, щоб почули усі присутні. — Офіційно заявляю, що обожнюю це місце та його власника.

Я тихо хихикнула та озирнулася назад до проходу, де стояв згаданий власник. Мені вдалося помітити, як він утомлено похитав головою та пішов геть.

— Думаю, ти дратуєш його, — сказала я, з усмішкою глянувши на Гната.

— Я — сама милість, Анжеліко. Хіба я можу когось дратувати?

Я закотила очі, все ще продовжуючи усміхатися. До його самозакоханості можна легко звикнути.

— До того ж він знайшов віолончелістку, щоб виконати мою примху. Це справжня дружба.

— Швидше, він зробив це, щоб ти менше діставав його, — припустила я.

— Гм… — Гнат задумано постукав пальцем по своєму підборідді. — Звучить занадто правдоподібно. Але годі про це! У нас тут романтичне побачення та прекрасна музика, тож… Потанцюєш зі мною, Анжеліко?

Я не памʼятаю, коли востаннє мене запрошували на танець, і чи робили це взагалі. Павло б убив мене, якби я прийняла запрошення від іншого чоловіка. Але його тут не було, а Гнат… Можливо, він і приховував щось, але мене все одно вабило до нього. Без жодних вагань я усміхнулася та кивнула головою, погоджуючись потанцювати з ним.