Розділ 10

Гнат

У своєму житті я зробив безліч помилок. Але викрадення Анжеліки — це, безумовно, не помилка. Я не міг погляду від неї відвести. І це не тому, що вона найкрасивіша дівчина з усіх, які мені коли-небудь зустрічалися, хоча це очевидний факт. Вона шалено приваблювала мене. І вчора мені потрібен був весь самоконтроль, щоб не повалити її на мат та не поцілувати врешті-решт за те, що вона вкусила мене. Несвідомо пальцями я потер слід від її укусу, що ховався на плечі під сорочкою. Інший слід мені сховати не вдалося, адже він був на видному місці на шиї. Це було схоже на мітку власності. Вона залишила на мені уже дві мітки, але на ній ще досі не було жодної моєї. Я опустив погляд з її обличчя до молочної шкіри, що виднілася з-під коміра чорного пальта. Мені хотілося провести пальцями по шиї Анжеліки, поцілувати ніжну шкіру, легко прикусити її, обвести язиком…

— Це трохи дивно, — голос дівчини перервав мої думки. Вона повернула голову в мій бік, тримаючи в руках пензлик з фарбою. — Я думала, що ніколи не зможу малювати під чиїмось наглядом, але ти вже стільки часу сидиш тут, а це мені не заважає.

Я прочистив горло та сперся ліктями до столика, зчепивши пальці перед собою. Мені потрібно було декілька секунд, щоб зібратися після того хаосу думок, що заполонив мій мозок.

— Я вмію бути тихим і непомітним, — визнав я.

Анжеліка насупилася, набираючи на інший пензлик фарбу зеленого кольору. За увесь час, що я спостерігав за нею, не бачив, щоб вона брала червоних та чорних кольорів. З картин на виставці мені здалося, що це обовʼязкові кольори для усіх її творінь.

— Але я помічаю тебе, — тихо сказала вона.

— О, це звучить як комплімент, — мої губи здригнулися в напівусмішці. — Як ти почуваєшся після вчорашнього тренування?

— Таке враження, наче мене переїхала вантажівка, а тоді я підвелася, і вона знову це зробила. Мʼязи болять жахливо. Особливо на ногах. Навіть ходити трохи важко.

— Хотіло б мені, щоб тобі було важко ходити з іншої причини, – не стримався та піддражнив я.

Анжеліка закотила очі та повернулася до картини. З її вуст вирвалося тихе зітхання.

— Ти неможливий. Чому ти усюди шукаєш вульгарний підтекст?

— Я наче не сказав нічого вульгарного. Хіба ні?

— Ні, але ти мав це на увазі. Інколи ти дуже самовпевнений. Цього не станеться, зрозуміло?

Розмова почала рухатися в надто цікавому напрямку, тож я підвівся на ноги та підійшов ближче до Анжеліки. Вона зосередилася на картині, ігноруючи мене. Але їй, очевидно, було складно вдавати абсолютну незацікавленість. Її тіло напружилося, а очі бігали по картині, ніби вона боролася з тим, щоб не дивитися на мене. Я сперся до столика одразу ж біля фарб та схрестив руки на грудях.

— Чого не станеться?

Анжеліка наклала трохи фарби на картину та провела декілька мазків. Вона повернулася, щоб набрати ще фарби. Через те, що я сидів одразу ж поруч, мої очі перехопили її погляд.

— Ти не отримаєш мене, Гнате.

Голос Анжеліки звучав вдавано впевнено, але за цими твердими нотками було чутно сумніви. Звісно, вона сумнівалася. Важко встояти переді мною, хоча їй це доволі непогано вдається.

— Скажи щось більш переконливе, Анжеліко.

Вона стиснула губи та похитала головою. Опустивши очі на фарби, дівчина почала набирати помаранчевий колір.

— Хочеш спробувати? — спитала вона, простягаючи мені свій пензлик.

— Я не хочу втручатися у твою картину. До того ж я не вмію малювати. Якщо ти не хочеш зіпсувати своє творіння, то краще забери від мене цей пензлик якнайдалі.

— Я можу навчити тебе. Я підказуватиму тобі та поправлятиму за потреби.

— Чому? — підозріло спитав я, примруживши очі.

— Бо ти вчиш мене захищатися, — відповіла Анжеліка, — і я хочу зробити щось для тебе.

— Гм… — я задумано постукав пальцем по підборідді. — Ти могла придумати інший спосіб віддячити мені.

Вона зашарілася та відвернулася від мене. Я провів пальцями по своїх губах, стримуючи усмішку. Мені шалено подобалося дражнити її й бачити той красивий соромʼязливий румʼянець на щоках дівчини. Анжеліка глянула на картину, але не поспішала малювати.

— Забудь! — заговорила вона, насуплено звівши брови. — Не варто було навіть пропонувати.

Я випрямився та підійшов ближче до неї так, що мої груди вперлися до плечей Анжеліки.

— Варто, — сказав я і вихопив пензлик з її руки. — Я згоден.

— Згоден? — здивувалася вона.

Анжеліка повернула голову до мене. Ми стояли так близько, що я міг з легкістю поцілувати її. З кожним днем я щоразу частіше думав про це та розумів, що опиратися вже майже неможливо.

— Я вчитиму тебе захищатися, а ти проводитимеш мені уроки малювання. Це звучить як дуже корисна взаємовигідна угода.

— Добре, — прошепотіла вона, легко усміхнувшись мені.

— То що мені робити?

— Ем… Я візьму нове полотно…

Я втрачав лік часу поряд з нею. Здається, я навіть починав губити себе. Мене не турбувало те, що відбувалося за межами цієї альтанки. Сьогодні вперше за довгий час я жодного разу не подумав про роботу. В мене було багато обовʼязків, але поряд з Анжелікою я відчував тільки один обовʼязок — захищати її.

— Повечеряєш зі мною? — спитав я, витираючи рушником брудні руки від фарб.

Анжеліка складала тюбики, пензлики та інші матеріали для малювання в кейс. Її губи ледь затремтіли, і вона грайливо глянула на мене:

— Запрошуєш на побачення?

Вона говорила це жартома, адже ніякого побачення між нами не могло бути. Точно не тоді, коли вона тут під замком, але в повній безпеці. Будь-який вихід на люди — це ризик. Одна справа привезти її у свій спортивний клуб, де за моїм наказом не було нікого. А от організувати таємне побачення? Звучить дуже божевільно, але не неможливо.

— Запрошую, — тихо, але водночас впевнено сказав я.

Каро-зелені очі Анжеліки розширилися від здивування. Вона завмерла з розімкнутими губами. Здається, навіть її дихання зупинилося.

— Ніхто ніколи не запрошував мене на побачення, — прошепотіла дівчина все ще надто розгублено.

— Я роблю це зараз. То що скажеш? Підеш зі мною на побачення?

— К-куди?

Я глянув на свій годинник. Майже сьома. Ми ще можемо встигнути.

— У тебе є година, щоб зібратися. Вистачить?

Анжеліка мала такий вигляд, наче не вірила, що я говорю серйозно. Але я був абсолютно серйозним у своїх намірах не тільки щодо цього побачення, але й Анжеліки загалом.

— Гаразд, — погодилася вона, ледве стримуючи усмішку. — Я постараюся встигнути.

— Біжи!

Вона мигцем глянула на мене, і я помітив в її очах спалах якогось миттєвого захоплення. Вона вибігла з альтанки та помчала в дім. Я дивився їй вслід, доки вона не зникла з мого поля зору.

Моя рука полізла в кишеню штанів. Я витягнув свій телефон та набрав номер того, хто в минулому заборгував мені.

— Неочікувано, – пробурмотів чоловічий голос.

— Мені потрібен твій ресторан, — швидко сказав я у слухавку, паралельно прямуючи в бік дому. — Повністю.

— У якому сенсі?

— Ніяких інших гостей, мінімум персоналу, охорона і засервірований столик на двох. Можеш ще організувати класичну музику, але я не наполягаю. 

— Коли?

— Через годину.

— Ти знущаєшся? У мене повний зал людей. Я не можу всіх вигнати!

— Це не мої проблеми. Придумай щось. Скоро буду. Па-па!

Я зімітував поцілунок в слухавку та почув у відповідь щось типу «ненормальний». Це мене повеселило. Взагалі уся ця ситуація з побаченням підняла мені настрій. Що важко сказати про Данила та інших охоронців. Усі думали, що я збожеволів і буквально відправляю себе на самогубство. Але мені було все одно. Якщо Анжеліка хоче це побачення, то я дам їй його.

Я перевдягнувся в чисту білу сорочку та чорний класичний костюм. Година уже минула, а Анжеліка досі не вийшла зі своєї кімнати. І хоч я не квапив її, почав помітно нервувати. А якщо вона передумала? Я сперся до стіни навпроти її (моєї) спальні та почав постукувати ногою до підлоги. Ще хвилина, дві, пʼять… Я відкинувся від стіни, підійшов до дверей та уже збирався постукати у них, як вони раптом відчинилися. Анжеліка здригнулася від несподіванки, бо не очікувала побачити мене тут. Я завмер на місці, не в змозі відвести від неї погляду. Її світла шкіра здавалася ще світлішою на контрасті з чорною прозорою тканиною сукні. У мене подих перехопило від того, якою вона була розкішною в цей. Це було схоже на сильний удар в груди, коли все дихання вибивається з легень. Те саме я відчув у той перший раз, коли побачив її на виставці, — абсолютне захоплення та зачарування.

— Вибач, я трохи затрималася, — тихо сказала вона і знервовано провела пальцями по своїх стегнах.

Її густе волосся спадало на плечі широкими кучерями, а на обличчі був легкий макіяж і яскраві червоні губи. У моїй голові почали зʼявлятися картинки, як я розмазую цю помаду своїми пальцями та губами, як обережно спускаю вниз тонкі бретельки чорної сукні, оголюючи плечі дівчини, як проводжу руками по її розпаленій шкірі та…

— Ти не сердишся? – раптом спитала Анжеліка.

Це запитання розвіяло мою багату уяву та викликало моментальне спантеличення.

— Чому я повинен злитися? — перепитав я, не зводячи з неї очей.

— Ти сказав бути готовою через годину, а я запізнилася майже на тридцять хвилин, — відповіла Анжеліка та винувато стиснула губи. — Я змусила тебе чекати.

— Це дурниці! – відмахнувся я.

— Ні, не дурниці. Павло у такі моменти завжди казав, що я марную його час і…

— Я — не Павло, Анжеліко! – мій різкий голос перервав її. — І я не хочу, щоб ти згадувала про твого придурка-чоловіка, коли йдеш на побачення зі мною.

— Про-ба…

— Це було не звинувачення. Це моє прохання.

У її красивих очах окрім здивування зʼявилося ще приємне тепло, в яке мені хотілося зануритися з головою. Я спіймав її за руку та повів до сходів. Спершу допоміг їй спуститися, адже сукня була довгою, а вона ще й на підборах. Дай Боже здоровʼя стилістиці, яка забезпечила Анжеліці не тільки комфортний одяг, але і такі красиві речі. Тоді я не розумів за що відвалив стільки грошей. Але зараз, дивлячись на неї, я готовий був віддати усі свої статки, аби вона тільки красувалася перед моїми очима в усій своїй красі.

Вона затремтіла, коли ми вийшли на вулицю. На ній не було верхнього одягу, а на вулиці помітно мрячило. Я поклав свою руку на її поперек та підштовхнув до автомобіля. Мабуть, це вперше Анжеліка навіть не здригнулася від мого дотику. Коли водій відчинив дверцята, вона сіла на заднє сидіння. Я обійшов автомобіль та сів біля неї з іншого боку.

— Куди ми їдемо? — поцікавилась вона, коли ми виїхали на головну дорогу.

— Побачиш, — просто відповів я, глянувши на неї. — Тебе щось тривожить?

— Я боюся, що… — Анжеліка запнулася, стискаючи пальці на своїх колінах. — Ти просив не згадував про нього.

— Кажи, Анжеліко.

Вона глибоко вдихнула, а тоді на видиху зізналася:

— Боюся, що Павло якимсь чином вистежить нас. Він убʼє нас обох.

Моя рука потягнулася до неї, і я накрив своєю долонею її тремтливі пальці.

— Він більше ніколи не зможе нашкодити тобі, — запевнив я, не зводячи з неї очей. — Обіцяю.