Розділ 7

Гнат

Купити для Анжеліки мольберт і фарби, безперечно, було моїм найкращим рішенням за останній час. Окрім її викрадення, звичайно. Вона помітно потепліла та змʼякла до мене. Уперше я бачив її такою легкою, розслабленою та захопленою у процес. Я навіть дихати боявся, щоб не порушити її спокій. Вона задумано виводила пензлями з фарбою по полотні, не звертаючи на мене жодної уваги. Наче мене й не було тут. Наче я не сидів на лавці та не спостерігав за нею, не зводячи очей. Вона була неймовірною у всіх сенсах цього слова. Її густе темно-русяве волосся, її виразні риси обличчя, її пухкі губи, її дивовижні каро-зелені очі… Мій погляд опустився на стрункі ноги дівчини та пружні сідниці, сховані за подолами обʼємного светра. Я пригадав, як нещодавно вона постала голою переді мною, пропонуючи мені себе. Це була чистої води провокація, і я був за крок до того, щоб повестися на неї. Але я не хотів, аби між нами усе відбувалося саме так. Я хотів, щоб Анжеліка бажала мене не менше, аніж я її.

Я сперся ліктем до столу та вперся щокою на свою руку, продовжуючи спостерігати за нею. Не знаю, скільки часу минуло, але іти звідси у мене не було жодного бажання. Не тому, що вона могла б спробувати втекти. Мені просто подобалося дивитися на неї, наче вона була найкрасивішим експонатом, найдорожчим діамантом і найціннішою прикрасою в усьому світі. Це магнетичне тяжіння, яке я відчував до неї, повільно та безповоротно заволодівало моїм серцем та розумом.

Анжеліка злегка схилила голову вбік, оцінюючи те, що встигла намалювати. Поки це були незрозумілі мені паси та мазки зелених і жовтих відтінків.

— Що ти малюєш? — поцікавився я.

Вона здригнулася та трохи налякано зиркнула на мене, ніби лише щойно згадала про мою присутність.

— Ем… — Анжеліка несвідомо облизала свої губи та прочистила горло. – Не знаю.

— Не знаєш? — у моєму голосі було чутне відверте здивування.

— Зазвичай я просто малюю, — пояснила дівчина, повертаючи увагу до картини. — Додаю нові відтінки, фарби, деталі… А потім з цього всього у моїй голові формується картина, і вже тоді я додаю обʼєми товстішими шарами фарбами чи текстурою.

— Звучить цікаво.

Анжеліка недовірливо глянула на мене, але я помітив, як кутики її губ злегка піднялися вверх.

— Тобі справді цікаво? — спитала вона, стискаючи в руці пензлик з жовтою фарбою.

Я задумано постукав пальцями по своїх губах, продовжуючи уважно дивитися на неї. Мені здалося, що від мого погляду вона зніяковіла. Її щоки вкрилися соромʼязливим румʼянцем, і навіть шия трохи почервоніла.

— Чому ти сумніваєшся?

— Бо насправді нікому ніколи не було діла до того, що я малюю, — відповіла Анжеліка.

— Мені є, — упевнено сказав.

Вона прикусила губу, вперто стримуючи свою усмішку, а я шалено хотів, щоб вона нарешті повноцінно усміхнулася для мене.

— Щось я не помітила, щоб ти захоплювався мистецтвом, — зауважила дівчина.

Це правда. Я нічого не тямив у цьому і не поділяв загального захвату від різних видів творчості. Справи, якими я займався, не були такими прекрасними. Але Анжеліка була втіленням усього прекрасного. І якщо я й любив якесь мистецтво, то це була тільки вона.

— Я захоплююся тобою, — мій голос звучав твердо. — І все, що зроблене твоїми руками, автоматично стає тим, що подобається мені.

— Навіть якщо насправді тобі це абсолютно не подобається? — Анжеліка запитально підняла одну брову.

— Якщо це стосується тебе, то воно не може мені не подобатися.

Вона стиснула губи та заперечливо похитала головою, ніби не хотіла приймати мої слова серйозно. Анжеліка перевела вагу на ліву ногу та схрестила руки на грудях. Її очі підозріло примружилися.

— І багато дівчат повелися на таке? — спитала вона.

— Ти перша, — відповів я.

— Я не рахуюся. Ти викрав мене!

— І що? – я почав підводитися, не зводячи з неї погляду. — Це забороняє мені захоплюватися тобою? Чи це якось змінює той факт, що ти приваблюєш мене?

— Я… — Анжеліка насупилася. — Я приваблюю тебе?

— Це вже давно не секрет, Анжеліко.

Вона завмерла, витріщаючись на мене широко розплющеними очима. Її губи трохи розтулилися від відвертого здивування. Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного. Мені не було що додати, а Анжеліка, мабуть, не могла дібрати правильних слів. Я першим перервав наш зоровий контакт та відвів погляд убік.

— Думаю, нам час повертатися. Ми вже довго тут, а ти ще не снідала.

Краєм ока я помітив, що вона глянула на картину, а тоді перевела погляд на мене. Я проігнорував це та вийшов з альтанки. За моєю спиною почулося тихе зітхання Анжеліки. Вона попленталася за мною та досить швидко наздогнала мене.

— Коли я зможу знову малювати? — спитала дівчина, крокуючи в моєму темпі.

— Коли захочеш, — відповів я та різко зупинився так, що Анжеліка мало не вдарилася об мене. — Але в мене є умова.

Вона втомлено видихнула та стрималася, щоб не закотити очі. Анжеліка дуже часто це робила. Якби я цілував її щоразу, коли вона закочує очі, то уже б зацілував її до смерті.

— Я хочу, щоб ти робила це тільки за моєї присутності, – додав я, і очі Анжеліки стали майже вдвічі більшими.

— Але я не можу малювати, коли хтось спостерігає. Мені складно зосередитися на роботі. Особливо… — Анжеліка зглитнула, опустила погляд униз та тихіше прошепотіла: — Особливо, якщо це ти.

Я нахилився до її обличчя, а вона усе ще продовжувала ховати від мене свої очі.

— Я лякаю тебе і змушую нервувати?

— Не знаю, — тихо відповіла дівчина.

— Скажи, Анжеліко, ти боїшся мене?

Я з очікуванням дивився на неї, але вона не відповідала. Я розумів, що вона може боятися, але ми вже стільки пройшли. І у нас насправді не так багато часу.

— Н-на-напевно, — прошепотіла вона. — Я не знаю. — Анжеліка нарешті підняла на мене свій погляд. — Ти бентежиш мене, плутаєш мої думки, змушуєш ніяковіти. Інколи мені соромно дивитися тобі в очі. Я постійно ховаю погляд, а коли ти дивишся на мене, то шаріюся, наче чотирнадцятирічна дівчинка, на яку вперше подивився хлопець. І водночас я сильно ненавиджу тебе за те, що ти викрав мене. В один момент мені хочеться вдарити тебе, а в інший…

Анжеліка замовкла, глибоко дихаючи. У неї був такий розгублений вигляд, наче вона сама не очікувала від себе такої відвертості.

— А в інший? – тихо спитав, нахилившись ще нижче.

Вона затремтіла та повільно видихнула через розімкнені губи. Її гарячий подих ковзнув моєю щокою, дражнячи губи. Мені так сильно кортіло поцілувати Анжеліку в цей момент. Ці пухкі рожеві вуста так і манили захопити їх у свою власність. Я обережно спіймав пальцями її руку, і Анжеліка легко здригнулася від цього дотику. Очі дівчини потемніли в очікуванні. Здавалося, ніби вона затамувала подих. Лічені міліметри відділяли наші губи. Я уже готовий був поцілувати її…

— Гнате! — почувся неподалік голос Данила.

У цей момент мені хотілося проклинати усе на світі. Я тихо вилаявся, а Анжеліка різко відступила. Вона була налякана та розгублена, і я зрозумів, що уже втратив її. Це був маленький та дуже крихкий момент слабкості, який так легко зруйнували.

— Гнате, є розмова! — знову гукнув він.

— Іди в дім, — сказав я Анжеліці.

Вона кивнула головою та побігла вперед, навіть не глянувши на мене. Я потер долонею своє чоло, усвідомлюючи, що ми здали назад. Тепер Анжеліка точно уникатиме мене. Це було надто очікувано.

— Я, бляха, готовий тебе вбити! — прогарчав я, підходячи до Данила.

Він нічого не сказав на це, а лише осудливо похитав головою. Йому не подобалася уся ця витівка з викраденням Анжеліки. Можливо, він помічав, що я починаю привʼязуватися до неї. Але він не має жодного права засуджувати мене, чорт забирай!

— Що сталося? — спитав я уже спокійніше.

— Ілля намагався звʼязатися з тобою, – Данило уважно подивився на мене. — Йому вдалося зламати їхню систему. Скоро у нас будуть всі матеріали.

Дідько! Я озирнувся до дверей, куди забігла Анжеліка. Схоже, у нас менше часу, аніж мені здавалося.

— Це хороша новина, — додав хлопець. — Ми покінчимо з Павлом, а тоді ти відпустиш її.

Я кинув убивчий погляд на Данила. Ми довгий час були хорошими товаришами. Він багато років чудово виконував свою роботу, захищаючи мене. Але мені відверто хотілося врізати йому просто зараз.

— Те, що я робитиму з нею, тебе абсолютно не обходить! — прогарчав я, знервовано поправляючи рукави свого тонкого чорного гольфа. — Звʼяжися з Іллею та скажи йому, що я хочу зустрітися з ним. Негайно!

Данило кивнув головою, а я розвернувся та пішов геть, злий та дуже сильно роздратований…

Як і очікувалося, Ілля підтвердив інформацію, сказану Данилом. Отже, зовсім скоро у мене буде вся потрібна інформація, щоб знищити Павла. Насправді я не хотів вбивати його власноруч. За обкрадання Боса йому і так світить жорстоке покарання. Але Анжеліка… Якщо він не здохне, то вона все ще залишатиметься його дружиною. І тепер я мав зробити усе, щоб це змінити.

Уже було темно, коли я повернувся додому. Я майже не спав останній тиждень. У мене і так постійне безсоння, а на дивані було абсолютно незручно. Я обережно відчинив двері спальні та увійшов всередину. Тут було темно, тож я не одразу зміг зорієнтуватися. Але я помітив Анжеліку, що лежала на боці, вкрита ковдрою. Я максимально тихо зачинив за собою двері та підійшов ближче до вікна. Місячне світло було єдиним, що освітлювало цю кімнату, і воно падало просто на мене. Я почав стягувати з себе гольф через голову та кинув його на найближче крісло.

— Що… — Анжеліка заворушилася на ліжку та різко піднялася в сидяче положення. — Що ти робиш?

Я подивився на неї тоді, коли вона налякано притиснулася до спинки ліжка, прикриваючись ковдрою. Її очі були сповнені жаху, наче вона думала, що я от-от накинуся на неї.

— Що ти робиш? – голосніше спитала дівчина.

Вона намагалася звучати впевнено, але її голос чутно тремтів. Я втомлено зітхнув і почав розстібати пряжку ременя на поясі.

— Збираюся спати, — спокійно відповів я.

— Тут?! – здивувалася Анжеліка.

Краєм ока я помітив, як її погляд пройшовся моїм тілом, зупиняючись на торсі й моїх руках, які в цей момент розстібали штани. Я не міг цього бачити, але був упевнений, що її щоки почервоніли.

— Це ж моя спальня, — сказав я очевидне.

Я стягнув з себе штани та випрямився, залишаючись в одних боксерах. Дівчина ще сильніше втиснулася в ліжко, ніби це могло б їй чимось допомогти.

— У тебе в домі багато вільних кімнат. Ти можеш залишитися в будь-якій!

Я повернувся обличчям до неї, вперся руками в боки та схилив голову вбік. З вуст Анжеліки вирвався схвильований видих, і вона опустила очі вниз на шовкові сині простирадла.

— А я хочу в цій, — абсолютно спокійно сказав я, слідкуючи за її реакцією. — До того ж у мене синдром звикання. Я можу спати тільки на цьому ліжку.

Я зробив декілька кроків вперед, а Анжеліка перелякано випрямила свою руку та підвелася на коліна.

— Не підходь до мене! — закричала вона сердитим тоном. — Не смій навіть наближатися! Інакше я… Я…

– Що? – я навмисно підійшов ближче, майже впритул до неї. — Що ти зробиш, Анжеліко? Знову благатимеш мене поцілувати тебе?

Вона ахнула, коли її долоня вперлася до моїх голих грудей. Очі дівчини горіли, а груди сильно здіймалися від важкого дихання. Одна бретелька її нічної сорочки сповзла вниз, оголюючи плече та частину грудей. Мені так і хотілося провести по цій ніжній шкірі пальцями, губами, язиком… Я хотів спробувати її смак, закутатися в її запах, зануритися в її тепло….

— Я не благала, — голос Анжеліки ледь затремтів.

— Твій погляд говорив зовсім інше.

Дівчина підсунулася трохи ближче та здійняла підборіддя вище, щоб глянути мені в очі. Її долоня все ще лежала на моїх грудях, але вона не зрушила ні на сантиметр.

— А що говорить зараз твій погляд? – майже пошепки спитала Анжеліка.

Я нахилився та легко провів носом по щоці дівчини, вдихаючи солодкий аромат.

— Що я хочу тебе, – на видиху прошепотів я.

Мені потрібен був весь самоконтроль, щоб не охопити її обличчя своїми руками та не поцілувати зі своєї сили, щоб не повалити її на ліжко та всю ніч кохатися з нею, заявляючи на неї свої права. Вона мала бути моєю. Вона вже була моя.

— Ох, я… Я спатиму на підлозі! – Анжеліка вирвалася та злізла з ліжка.

— Будь ласка, — пробурмотів я, після чого плюхнувся на матрац.

Я зручно влігся на ще тепле місце, де нещодавно лежала Анжеліка. Навіть подушка пахла нею, і від цього у моїй голові запаморочилося. Я заплющив очі, але одне залишав ледь розплющеним, щоб подивитися на неї. Дівчина оглянулася на мене, стискаючи в кулак ту долоню, якою нещодавно торкалася до моїх грудей. Вона мʼялася, переводячи погляд з ліжка на підлогу.

Побачимо, чи надовго вистачить твоєї впертості, Анжеліко…