Розділ 6

Анжеліка

Кожен новий день зводив мене з розуму та змушував щоразу більше божеволіти. Я сиділа на підвіконні та пальцем виводила на вікні узори. Сьогодні було тепліше, аніж останній тиждень. Можливо, так тільки здавалося через яскраве сонце. Осінь виглядала не такою похмурою, але в цій кімнаті усе було надто похмурим. Я хотіла бодай на мить вдихнути чистого повітря, прогулятися. Але тут навіть вікно не відчинялося, а за весь цей час я жодного разу не виходила з кімнати.

Позавчора мені принесли трохи речей, та я навіть не торкалася їх. Також мені приносили їжу та інколи частували різними смаколиками. Їла я тільки тому, що домовилася про це з Гнатом. Ну і стан моєї руки покращився, бо я декілька разів на день мастила її маззю.

Я почула, що двері відчинилися. Спершись чолом до вікна, я навіть не дивилася на того, хто прийшов.

— Анжеліко, — звернувся до мене Гнат, — як ти почуваєшся?

— Так, ніби вже померла, – тихо відповіла я.

Я зігнула ноги в колінах, натягнула на них футболку та обійняла обома руками. Мій погляд все ще спостерігав за тим, що відбувалося на вулиці. Я помічала кожну маленьку пташку, що літала біля дерева, а ще рахувала листочки, що падали на землю. Здається, це вже двадцять шостий. Чи двадцять сьомий? Я задумалася, а в цей момент повіяв вітер і струсив стільки листя, що я не змогла б злічити.

— Тобі щось потрібно? — голос Гната порушив мої думки. — Можливо, ти хочеш чогось конкретного?

— Ні, — заперечила я.

Я більше не перечила йому, не добивалася свободи, не огризалася. Я просто прийняла цю ситуацію та слухняно сиділа в цій кімнаті, чекаючи, коли це нарешті закінчиться.

— Я зрозумів, — тихо пробурмотів він.

Гнат пішов, не отримавши навіть мого погляду. Я продовжила малювати пальцем на склі, тихо мугикаючи собі під ніс якусь мелодію. Так я просиділа до вечора, а наступного ранку знову залізла на підвіконня.

Здається, було ще тепліше. Яскраві сонячні промені били у вікно. Я не часто виходила з дому, коли жила з Павлом, але принаймні я не була замкнена в чотирьох стінах.

— Добре, що ти вже прокинулася, — почула голос Гната у дверях. Я навіть не помітила, як він увійшов. — Збирайся!

Уперше за останні чотири дні я відчула зацікавленість. Моя голова метнулася до нього, а брови запитально зійшлися.

— Куди? — розгублено спитала я.

— У мене є дещо для тебе, — відповів він без детальних пояснень.

— Ти відпускаєш мене?

Краплина надії зʼявилася всередині, але вона одразу ж зникла, коли Гнат похитав головою на знак заперечення.

— Поки ні. Я ж казав тобі, що мені потрібен час.

— Куди тоді я повинна зібратися? — поцікавилася я, сповзаючи з підвіконня.

— На вулицю, — відповів чоловік, швидко оглянувши мене з ніг до голови. — Я чекатиму за дверима. І там не так спекотно, як здається на перший погляд. Вдягни щось тепле.

Я нічого не сказала, бо здивування буквально паралізувало мене. Деякий час стояла на місці, навіть коли він вийшов з кімнати. Зрештою я отямилася та попрямувала до ванної кімнати. Швидко привела себе до ладу та підібрала речі в гардеробі. Я обрала для себе зручні чорні легінси, кофту на довгий рукав та білий вʼязаний светр на ґудзики. Серед взуття знайшла кросівки та швидко взула їх.

Я підійшла до дверей і повільно натиснула на ручку. Відчувалося незвично, що вони так легко піддалися мені. Але Гнат стояв одразу ж за дверима, тому все було надто зрозуміло.

Уперше за весь цей час я вийшла в коридор, тож скористалася можливістю оглянути бежеві стіни та білосніжну стелю. Такі відтінки дуже контрастували з тим бордовим кольором в моїй тимчасовій клітці.

— Нам туди! — Гнат махнув рукою в бік сходів.

Я завагалася, але все ж попрямувала вперед. На мить у моїй голові закралася думка, що він може штовхнути мене та скинути з них. Одного разу Павло зробив так. У мене був забій ребер і значні синяки. Пощастило, що сходи не були високими. Але ці… Ці довжелезні сходи мене лякали. Я проковтнула свій страх разом зі слиною. Обійнявши себе обома руками, почала повільно спускатися вниз. Гнат ішов одразу ж за мною. Я спіймала себе на думці, що було б краще, якби він ішов спереду.

— Тобі погано? — раптом спитав чоловік.

— Н-і-і, — відповіла я, трохи заїкаючись. — Чому ти так подумав?

— Твої ноги сильно тремтять, наче ти от-от впадеш.

— Тобі здалося, — тихо прошепотіла.

Я трохи розслабилася, коли нарешті спустилася на перший поверх. Тут був вхід до просторої вітальні, а також до кухні та інших кімнат. Я озирнулася довкола і підняла голову до великої люстри, що звисала з високої стелі.

— Вражає, — вирвалося з моїх вуст.

— Моя мама завжди любила такі унікальні речі, — сказав Гнат, так само піднявши погляд уверх. — Це антикваріат. Тато викупив цю люстру на якомусь аукціоні за шалені гроші, бо вона просто сподобалася моїй мамі. Не впевнений, що мама справді хотіла цю люстру, але вона заїкнулася про це, а батько до останнього боровся, щоб отримати її.

Я здивувалася, що Гнат узагалі розповів мені щось таке особисте. Мабуть, він зрозумів, що сказав зайве, бо одразу ж змінився в обличчі. Чоловік кивнув головою до головних дверей.

— Туди! – сказав він.

Я попрямувала вперед. Двері з легкістю відчинилися, і мої легені в ту саму мить наповнилися чистим повітрям. Я глибоко вдихнула та заплющила очі, насолоджуючись коротким моментом свободи. Лише коли відчула за своєю спиною Гната, спустилася вниз на доріжку.

Ми почали іти встеленою бруківкою стежкою навколо дому. Тут був чистий газон та високі кущі й дерева біля паркану. Площа двору виявилася більшою, аніж мені здавалося з вікна.

— Ти вирішив змилуватися наді мною та вигуляти мене у дворі свого дому? — спитала я, глянувши на Гната.

— Ну, ти не собака, щоб тебе вигулювати, — сказав він, дивлячись перед собою.

— Але чомусь я почуваюся саме так, — тихо буркнула.

Його губи злегка здригнулися, ніби він хотів усміхнутися. Я насупилася, відчуваючи, як всередині наростає роздратування.

— Що? Чому ти усміхаєшся?

— Я не усміхаюся, — заперечив Гнат.

— Ні, ти робиш це. Ось! — я тикнула пальцем йому в обличчя. — Це схоже на усмішку.

— Це нервовий тік, — сказав він серйозним тоном.

Я ще дужче насупилася, бо в якийсь момент мені здалося, що цей чоловік просто знущається з мене.

— Тоді тобі точно треба лікуватися, — пробурмотіла я та сильніше обійняла себе обома руками.

— Бачу, тобі стало краще, — Гнат мигцем зиркнув на мене. — Мабуть, треба частіше вигулювати тебе.

— Угу! Тільки наступного разу не забудь намордник взяти, бо можу і покусати, — огризнулася я, сердито стискаючи свої щелепи.

— Ні, – він похитав головою. — У тебе занадто красиве обличчя, щоб ховати його. І… – Гнат розвернувся обличчям до мене та почав іти вперед спиною, всунувши руки в кишені. — Можливо, одного разу мені захочеться поцілувати тебе? Я б хотів зробити це без зайвих перешкод.

Я закотила очі та широко посміхнулася йому, показуючи зуби.

— Це твоя основна перешкода, — сказала я, постукуючи вказівним пальцем по своїх зубах. — У мене дуже гострі зуби.

Він примружив очі, оцінюючи моє обличчя своїм уважним поглядом.

— Готовий це перевірити хоч зараз, — зухвало заявив чоловік.

Я втомлено похитала головою, стримуючи бажання вкотре закотити очі.

— Ти такий нахабний. І занадто самовпевнений. Це може зіграти не на твою користь.

— Гм… — Гнат схилив голову вбік, задоволено усміхаючись. — Мені здається, чи у твоєму голосі чутно щось схоже на хвилювання?

— Єдине, що ти чутимеш у моєму голосі, — це те, як сильно я ненавиджу тебе!

— Ненавидиш… — повторив він, вигнувши одну брову. — Можеш переконувати себе в цьому скільки завгодно, але ми обоє знаємо, що це не так.

Я стиснула губи, розуміючи, що він має рацію. Я могла кричати про те, що ненавиджу його, але це ніколи не було правдою. Мені не подобалося, що він викрав мене. Не подобалося, що Гнат обманув тоді, коли ми вперше зустрілися. І що він узагалі тримає мене тут, як свою заручницю. Але якщо порівнювати з тим жахливим життям, яке я прожила з Павлом, то будь-що буде кращим.

— Куди ми йдемо? — поцікавилася я, коли стежка завела нас у сад.

— Скоро побачиш.

Гнат чомусь не хотів розповідати. Це могло бути щось схоже на сюрприз, але ми явно не в тій ситуації. Посеред саду я помітила якусь невелику деревʼяну альтанку з накриттям. Всередині щось було — щось дуже знайоме мені…

— Ого-о-о, – вражено протягнула я, озирнувшись на Гната. — Це…

— Це тобі, – підказав він. — Ти, ясна річ, краще в цьому розбираєшся, але я просив привезти найкращі матеріали.

Я перевела погляд з нього на мольберт і полотна різних розмірів. Моєму здивуванню не було меж. Я навіть не знала, як мені реагувати на цей подарунок.

— Сміливіше, Анжеліко! — підштовхнув він. — Роздивися ближче.

На ватних ногах я підійшла до мольберта. Він був ідеального розміру та на стійких ніжках. Обережно я витягнула з плівки полотно та поклала його на підставку. На моєму обличчі зʼявилася усмішка. Я оглянулася на Гната, що спостерігав за мною, спершись плечем до деревʼяної балки.

— Там ще є фарби, — він кивнув головою на столик в альтанці.

Я обережно провела пальцями по коричневому шкіряному чохлі, а тоді відкрила деревʼяну скриньку. В мене подих перехопило, коли я побачила всередині набір акрилових фарб різних кольорів. Тут ще були пензлики найбазовіших розмірів, мастихін, декілька флаконів з лаком, деревне вугілля та палітра для змішування.

— Вау! — прошепотіла я, торкаючись пальцями знайомих тюбиків. — Ти взагалі знаєш, що це?

Гнат підійшов ближче та сперся руками до столу.

— Фарби, – просто відповів він, глянувши на мене.

— Це дуже дорогі професійні фарби, – сказала я, не приховуючи свого захвату. — У них сильна концентрація пігменту та висока світлостійкість. Вони тримають насиченість, не тьмяніють і зберігають яскравість протягом багатьох років.

— Прекрасно, – прокоментував це Гнат.

— Вони дуже дорогі, — повторила я і провела пальцями по тубах. — Шалено дорогі. Тут стільки кольорів, стільки відтінків!

Я підняла погляд на Гната, що опустився ліктями до столу та сперся щокою до своєї руки, не зводячи з мене очей.

— У чому підступ? – підозріло спитала я. — Це дорогі подарунки. То що ти хочеш натомість?

— Ну… – він похитав головою, ніби задумався. — Хочу свій портрет!

Я очікувала будь-що почути, але явно не це. Його відповідь відверто здивувала. Я насупилася, а потім скривилася. Гнат раптом розсміявся, чим ще більше спантеличив мене.

— Господи, я жартую! Бачила б ти своє лице.

— Це поганий жарт, – буркнула я. — Чого ти справді хочеш за це все?

— Нічого, — Гнат уважно подивився на мене своїми темними очима. – Не знаю, як у твоєму світі, але в моєму не за всі подарунки треба платити. Я купив це для тебе, щоб ти мала чим зайнятися і не почувалася заручницею в моєму домі. Бо ти не є нею, Анжеліко. Я не хочу замикати тебе в кімнаті, обмежувати твою свободу, але я змушений робити це для твоєї ж безпеки. Просто… — він випрямився та махнув рукою на фарби. — Просто насолоджуйся.

Я прикусила губу, відчуваючи сумніви всередині. Але я пообіцяла довіряти Гнату, і він наче не зробив мені нічого поганого. Поки я не відчувала безпеки поряд з ним, але цей мольберт і фарби… Це допоможе мені легше пережити цей складний період. Малювання завжди допомагало.

— Гаразд, — погодилася я та почала озиратися довкола. – Ем… Я хочу почати вже зараз.

— Без питань, – Гнат відступив убік та зупинився біля лавки навпроти мене. — Я подивлюся.

— Ох, це не дуже хороша ідея. Я ніколи не малювала під чиїмось наглядом.

— Ну, все буває вперше.

Він усміхнувся мені та опустився на лавку, ігноруючи мої слова. Я відчула легкий тремор у всьому тілі. Було важче зібратися, знаючи, що Гнат спостерігає за мною.

— Нема потреби сидіти тут, – я спробувала переконати його піти. — Обіцяю, що нікуди не втечу.

— Я тут не для того, щоб слідкувати за тим, чи не надумаєш ти раптом втекти.

Моє серце в грудях забилося швидше, а дихання стало важчим через хвилювання.

— Чому тоді? — тихо спитала я, і мій голос надломився.

— Я хочу подивитися, як ти це робиш, — так просто відповів Гнат. — Як ти пишеш картини, як створюєш свої шедеври.

Мене вразили його слова, але я вперто не показала своєї реакції. Серце пропустило декілька ударів, і я глибоко втягнула повітря через ніс.

— Мої картини складно назвати шедеврами, — сказала я, криво посміхнувшись. — Більшість їх не розуміє, а деякі унікуми бачать в очевидних речах різні збочення.

Він тихо засміявся, пригадуючи нашу розмову на виставці, і я відвернулася обличчям до мольберта, щоб приховати свою усмішку.

— У мене доволі нестандартне бачення, але мені здається, що воно дуже цікаве. Ти можеш використати мою ідею. Я не претендуватиму на авторські права.

— Фу! – фиркнула я та зморщила ніс. – Сам малюй свої нездійснені еротичні фантазії.

Я потягнулася до олівця та почала візуально вимальовувати у своїй уяві картину. Перший рух був найважливішим. Чомусь я так сильно схвилювалася, що у мене рука тремтіла. Я притиснула гострий кінчик до полотна.

— Думаю, скоро мої фантазії цілком можуть стати здійсненими, Анжеліко, — тихо мовив Гнат, і моя рука ковзнула вниз, вимальовуючи криву хвилясту лінію…