Розділ 5

Анжеліка

Мене дивувало, з якою обережністю він накладав мазь на мою руку та як легко його пальці ковзали по моїй шкірі. Це абсолютно не завдавало болю. Я насупилася, намагаючись тримати сердитий вираз обличчя. Мені самій не хотілося приймати того, що це відчувалося доволі приємно.

— Що він зробив? – спитала я, відриваючи увагу Гната від моєї руки. — Чому ти хочеш помститися Павлу?

Він мовчав, наче у думках підбирав правильні слова. І коли його темні очі зустрілися з моїми, моє тіло непомітно здригнулося. Я боялася його, але водночас за цим страхом ховалося щось особливе, що лякало мене ще більше.

— Він зробив це з тобою, — відповів Гнат, кивнувши головою на мою руку.

Його відповідь спантеличила мене. Очевидно, що його бажання помсти не зовсім стосується мене.

— Я маю на увазі справжню причину, – сказала я.

— Це і є одна з основних причин.

Він говорив так упевнено та переконливо, що я могла б повірити. Але життя навчило мене не довіряти нікому. Я забрала свою руку та обережно поклала її на ліжко поряд з собою.

— Мене не так легко обдурити, Гнате. Я ніколи не повірю, що ти викрав мене, щоб захистити.

— Я вже зрозумів, що твою довіру доведеться заслужити, — сказав він, підводячись на ноги. — Але не хвилюйся, Анжеліко. У нас буде для цього багато часу.

— Тоді тобі доведеться тримати мене тут, доки хтось з нас не помре.

— Звучить дуже романтично, — Гнат подарував мені свою зухвалу посмішку. Його погляд пройшовся моїм тілом. — Тобі не завадило б перевдягнутися.

Я запитально підняла одну брову та розвела руками, адже було очевидно, що тут нема для мене речей. Вже другий день я залишалася у своєму гольфі та незручних джинсах.

— Я дам тобі щось зі свого, а завтра тобі привезуть нові речі.

Не встигла я заперечити, як Гнат попрямував до дверей. Спочатку я не повірила, що це справді його спальня, але тут був вихід до гардеробної та ванної кімнати, які я вже встигла оглянути. Там справді знаходилося багато його речей.

Він повернувся до кімнати з якоюсь білою футболкою в руках.

— Це має підійти.

Я не хотіла приймати його річ, тому відвернулася. Почула щось схоже на зітхання з його вуст. Він залишив футболку на ліжку, а тоді почав іти до дверей. Я всього на секунду озирнулася, проводжаючи його поглядом.

— Ти голодна? — раптом спитав він уже біля дверей.

Гнат подивився на мене, а я заперечливо похитала головою. Мені справді не хотілося їсти. І хоч вранці для мене принесли сніданок, я навіть не торкнулася до їжі.

— Я принесу тобі щось, – тихіше додав чоловік.

— Я не хочу! — різко заперечила я.

Але Гнат проігнорував мої слова. Я залишилася непорушно сидіти на ліжку. Час від часу мій погляд опускався на його футболку. В ній, ясна річ, мені було б зручніше, але я не хотіла навіть торкатися до неї. Мені було неприємно та огидно. Згодом він повернувся та залишив на тумбочці біля ліжка тацю з якимись стравами. Я навіть не дивилася в той бік. Просто сиділа та чекала, коли він піде геть. Він сказав щось про те, щоб я поїла. Але я вкотре проігнорувала його. Коли залишилася одна, то відчула полегшення. Минулої ночі він нічого не зробив зі мною, але я й гадки не мала, чого очікувати від нього. Я підвелася на ноги та підійшла до вікна. Звідси відкривався вигляд на високі ворота та паркан, що загороджував подвірʼя з усіх сторін. Я не змогла б втекти, навіть якби намагалася. До того ж усюди були охоронці. Та і я знаходилася на другому поверсі. Я почала намотувати круги по кімнаті, обдумуючи, що робити далі. Просто змиритися з ситуацією та чекати смерті? Не найкращий варіант, але іншого в мене не було.

Я підійшла до дверей та смикнула їх за ручку. Вони були замкнені. На тремтливих ногах я попрямувала до ванної кімнати. Мені хотілося змити з себе увесь пил, який я відчувала на собі. І хоч моя шкіра була чистою, я почувалася такою брудною. Я зняла з себе весь одяг та увійшла в душову кабіну. Мої повіки заплющилися, коли струмені теплої води полилися на моє тіло. Я відчула таке розслаблення, що мені не хотілося виходити звідси. Але я боялася, що хтось зможе увійти сюди. Тому я поспіхом помилася та вийшла з душу. Не хотіла вдягати на себе брудний одяг, а футболка Гната залишилася на ліжку. Я похапцем витерла своє тіло великим рушником, після чого замотала його під пахвами.

І як тільки я відчинила двері ванної, то підстрибнула з переляку. На моєму ліжку сидів Гнат і дивився просто на мене. Я одразу ж зашарілася, намагаючись прикритися.

— Що ти тут робиш? — мій голос затремтів, і я сильно стиснула ручку дверей пальцями.

— Це моя спальня, — спокійно відповів він.

Гнат розслаблено розсунув свої ноги та сперся руками до матраца позаду себе. Мені стало так ніяково, що захотілося сховатися. Я почала думати про те, щоб втекти назад у ванну.

— Ти хіба не пішов звідси? — спитала я, опустивши очі на свої ноги. — Я не думала, що ти повернешся.

— Вирішив перевірити чи ти поїла. Але ти навіть не торкнулася до їжі.

— Я уже казала тобі, що не хочу їсти, — це звучало трохи впевненіше.

Я вирівняла спину та підняла очі на нього. Усе ніяковіння змінилося на гнів. Я злилася, бо він ось так сидить тут та витріщається на мене у такому вигляді. І найгірше те, що я не могла з цим нічого вдіяти. Він викрав мене, замкнув в цій кімнаті та рано чи пізно скористається мною, наче трофеєм. Хоч як би він не намагався переконати мене в протилежному, я не вірила в його хороші наміри.

Я відступила від дверей, притискаючи рушник до свого тіла. Зібравши усю мужність, я наважилася сказати наступне:

— Забирай свою їжу з собою та йди геть! Я не буду їсти у твоєму домі!

Він не показав свого здивування, але його брови злегка злетіти вверх. Водночас очі примружилися, наче в хижака, що слідкував за своєю жертвою. Я підійшла до стіни та почала повільно йти до ліжка, глибоко дихаючи через ніс. Серце в грудях калатало від хвилювання, бо щоразу я наближалася ближче до нього.

— Голодування — це не найкращий спосіб бунту, — заговорив Гнат, не зводячи з мене очей. — Цим ти шкодиш тільки собі.

— Може, тоді підкажеш мені щось краще? — огризнулася я.

З його вуст вирвалося щось схоже на втомлений стогін. Він раптом підвівся на ноги, а я одразу ж відскочила назад і притиснулася спиною до холодної стіни.

— Послухай, — почав Гнат, повільно підходячи до мене, — я не збираюся робити тобі боляче, знущатися з тебе чи змушувати тебе страждати. Ти тут не для цього.

— Для чого тоді? – спитала я. — Чому ти тримаєш мене тут як свою заручницю?

— Я намагаюся допомогти тобі.

— Допомогти? – я пирхнула зі сміху. — Ти жартуєш? Яким способом ти допомагаєш мені?

Він підійшов майже впритул, і я відчула, як моє серце в грудях забилося швидше. Гнів, страх, хвилювання, розгубленість, бажання вдарити його, відштовхнути… Емоції переповнювали мене. Груди здіймалися від важкого дихання, і кожен новий вдих завдавав мені болю.

— Скажи мені, Анжеліко, — його голос був таким магнетично спокійним, беземоційним — абсолютна протилежність тому, що відчувала я, — ти хочеш повернутися до нього?

Я відкрила рота, щоб відповісти, але слова застрягли десь у горлі, стискаючи його неприємним клубком. Я не знала, що сказати на це. Я не хотіла повертатися до свого чоловіка, але і бути тут заручницею мені теж не хотілося.

— Не хочу, — мій голос затремтів. — Але це не означає, що я готова залишатися тут у… У цій клітці!

— Клітці? – перепитав він, нахилившись ближче до мого обличчя. — Я витягнув тебе з клітки, Анжеліко.

— І притягнув в іншу! — крізь зуби процідила я. — Ти не рятуєш мене, тримаючи в цій кімнаті на короткому повідці. Тут навіть вікно не відчиняється! Я тільки другий день у твоєму домі, а мені вже нема чим дихати. Я задихаюся! Задихаюся у кожному куточку цієї довбаної кімнати!

У мене дихання забракло, і я зробила великий вдих через рот. Тіло тремтіло від того, як темні очі пильно дивилися на мене. І він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла та аромат, що починав зводити з розуму.

— Я міг кинути тебе в темний смердючий підвал, — твердим тоном заговорив Гнат, дивлячись мені просто в очі. — Міг залишити тебе без їжі та води. Міг звʼязати й робити усе, що мені б захотілося…

— То зроби! — закричала я, перериваючи його. Всередині все кипіло від гніву. — Ти хочеш отримати моє тіло? Ось! — я забрала свої руки, дозволяючи рушнику впасти біля моїх ніг. — Ну ж бо, Гнате! Зроби це! Дай мені ще більше причин ненавидіти тебе.

Я з гордістю здійняла голову вище, відчуваючи дивну іскру впевненості у всьому тілі. Мій погляд був прикутий до його обличчя. Мене не бентежив навіть той факт, що я стояла абсолютно голою перед ним. Гнат навіть не поворухнувся, а його очі не опускалися нижче мого підборіддя.

— Ти дуже сильно помиляєшся, якщо думаєш, що я хочу отримати твоє тіло, Анжеліко, — тихо, але надто переконливо та впевнено сказав він.

Я ще секунду дивилася на нього, а тоді мені стало так соромно. Опустивши голову вниз, я обійняла себе обома руками, відчайдушно намагаючись прикритися. У мене не було нічого, що я могла б йому запропонувати в обмін на свободу. І він навіть не захотів моє тіло. Можливо, я огидна йому. Знаючи, що я була зі старим чоловіком і ті речі, які він змушував мене робити з ним…

Я так задумалася, що навіть не помітила, як Гнат відійшов від мене. Він повернувся з футболкою в руках та натягнув її мені через голову.

— Підійми руки! — сказав він, я миттю виконала його наказ. Гнат надів на мене футболку так, що вона досягала мені до середини стегна. — Більше жодних провокацій у моєму домі, зрозуміла?

Я закотила очі та зрештою кивнула головою. Мені більше нічого не залишалося, як змиритися з цим жахливим становищем.

— Коли… — Гнат запнувся, і це мене трохи здивувало.

Здебільшого він швидко добирав слова. Я зацікавлено подивилася на нього, обіймаючи себе обома руками. Мені все ще було соромно за той мій вибрик.

— Коли я розберуся з твоїм чоловіком, то відпущу тебе, — продовжив він. — Просто потерпи трохи, гаразд?

— У якому сенсі розберешся? — спитала я, відчуваючи всередині дивне збентеження. — Ти збираєшся вбити його?

— Можливо, — відповів Гнат і злегка схилив свою голову вбік. — Ти хвилюєшся за нього?

Я стиснула губи, обдумуючи, що відповісти. Ні, я не хвилювалася. Я бажала йому смерті за весь той біль, який він завдав мені. Але чи мала бути його смерть на руках Гната? Цього я, здається, не хотіла.

— Я хвилююся за себе і за…

Я замовкла в останню секунду, не наважуючись розповісти йому про сестру. Павло знав про мою слабкість до неї, тож часто шантажував мене, кажучи, що нашкодить їй. Я не могла дозволити, щоб вона постраждала, тож вирішила мовчати. Мовчки я пройшла повз Гната та підійшла до ліжка.

— Уже пізно, — сказала я, відкидаючи ковдру. — Я хочу спати.

— Я дам тобі свободу, але в мене є умови, — заговорив Гнат за моєю спиною. Я напружилася усім тілом, але не озирнулася. — Ти будеш їсти, слідкуватимеш за своєю рукою, слухатимеш мене і довірятимеш мені. Ти зрозуміла?

— З останнім може бути складно, — тихо пробурмотіла.

— Ти навчишся, Анжеліко. Навчишся довіряти мені.

— Гаразд! — зрештою сказала я. — Я згодна на твої умови.