Розділ 4

Гнат

— Як вона? — спитав я, крокуючи коридором психіатричної лікарні.

— Покращення нема, — відповіла медсестра. — Вона досі думає, що їй двадцять шість, і що у неї пʼятирічний син.

– Зрозуміло, — тихо пробурмотів.

— Але лікарка все ще вважає, що вам варто ближче спілкуватися. Можливо, це допоможе їй згадати вас.

Вона обнадійливо посміхнулася мені, але за останні роки я вже й не сподівався на це. Щоразу, коли я приходив сюди, усе починалося і закінчувалося тим, що вона дивилася на мене як на незнайомця.

— Привіт, — привітався я, увійшовши до палати.

Жінка сиділа на ліжку, тримаючи в руках спиці. Вона підняла на мене свій погляд і насупилася, вивчаючи моє обличчя.

— Перепрошую, а ви хто? — спитала вона, звівши брови.

— Гнат, — відповів я. — Твій син.

Вона оглянула мене з ніг до голови, а тоді голосно засміялася. Пальцями вона перекинула блакитну нитку та паралельно продовжила вʼязати.

— Моєму синові тільки пʼять років, — сказала мама, не дивлячись на мене. — І коли я довʼяжу йому светрик, то мені дозволять піти до нього.

Це був уже пʼятий… Пʼятий светр, який вона звʼязала за цей рік. І щоразу вона забувала про це та починала заново.

— Як його звати? – спитав я, підійшовши на крок ближче.

— Кого? — перепитала вона.

— Твого сина.

Вона відкрила рота, щоб відповісти, але зависла… Її погляд був порожній. В цих блакитних очах більше не було того тепла, який я бачив раніше. Вона намагалася пригадати, але їй це не вдавалося.

— Думаю… Олексій, — зрештою сказала вона. — Так, його звати Олексій. Як на мене, чудове імʼя.

Вона усміхнулася мені, але я не зробив цього у відповідь. Щоразу, коли я запитував про це, вона називала інше імʼя. Будь-яке інше імʼя, але не моє.

— Так, імʼя справді чудове, — тихо сказав.

— Ох! — мама підняла пальцями кінець нитки. — У мене клубок закінчився. Аліно! Аліно, принеси мені нові нитки! Ну де ж ця медсестра?

Але у неї не було медсестри з таким імʼям. Аліна — це моя нянька, яка прожила з нами довгий час. Мама досі плуталася в іменах та забувала все за лічені хвилини.

Я підійшов до тумби, яка була набита різноманітними нитками.

— Який колір тобі потрібний? — спитав я, перебираючи клубки.

— Блакитний, — відповіла вона.

Я дістав два клубки та підійшов до ліжка, щоб віддати їй. Вона взяла їх у руку та поклала на матрац поряд з собою.

— Скоро зима, — заговорила мама. — Моєму маленькому хлопчику буде дуже холодно. Він такий мерзляк у мене. Завжди так тремтить, тож мені доводиться його постійно обіймати.

Так, я памʼятав це. Памʼятав, як одного дня я благав її піти на прогулянку, щоб подивитися на перший сніг. Вона говорила, що батько забороняє, але я так сильно просив, що вона зрештою здалася. Ми поїхали в парк, і я так радів, коли сніг падав мені на голову, коли я намагався спіймати сніжинки язиком. Але тоді спіймали нас… Тиждень ми пробули в темному підвалі без тепла та з малою кількістю їжі. Вона постійно обіймала мене, щоб я не змерз і віддавала усю їжу. Я погано памʼятаю, що відбувалося тоді, коли нас викрали. Але в моїй голові досі лунали її крики та благання. І хоч батько досить швидко знайшов нас та повернув додому, з того моменту щось пішло не так. Вона почала божеволіти, повільно втрачаючи памʼять.

— Але цей светрик такий теплий, що мій хлопчик більше не буде мерзнути, — додала вона з легкою усмішкою. — Він у мене такий гарненький і веселий. Завжди підіймає мені настрій, бо…

Мама знову зависла, ніби потрапила в черговий тупий кут — ще один провал у памʼяті. Вона деякий час мовчала, а тоді підняла на мене свій погляд.

— У тебе є діти? – спитала жінка.

— Ні, — я заперечливо похитав головою.

— Шкода. Я могла б і їм звʼязати светрики.

Я посміхнувся їй та обережно поклав свою руку на її плече.

— Ще звʼяжеш, — тихо сказав. — Колись обовʼязково звʼяжеш.

Я вийшов з палати матері з відчуттям спустошення та відчаю. Вона була неймовірною жінкою, яка завжди захищала мене. Але я ніколи не знав того, що їй довелося пережити. Та це, мабуть, було щось дуже жахливе, якщо вона так сильно збожеволіла та заблокувала свою памʼять.

Невідомий номер… Я посміхнувся кутиком губ, слідкуючи за дорогою. Схоже, хтось уже починає сумувати за своєю дружиною.

— Слухаю, — спокійно відповів я.

— У тебе є те, що належить мені, — голос Павла звучав злісно та сердито.

— Гм… Одразу ж з наїздами. Куди ділася твоя притворна ввічливість? Чи ти усю її виплеснув на свою дружину?

— Де Анжеліка? — спитав він.

— У моєму домі, — сказав я, стискаючи пальцями кермо. — Вона у безпеці.

— У безпеці? – закричав Павло. — Ти, бляха, викрав мою дружину! МОЮ дружину!

— Так, — мій голос звучав спокійно, хоча мені так сильно хотілося в цей момент натовкти йому пику за те, що він зробив з Анжелікою. — Я викрав твою красиву, молоду, неймовірно талановиту дружину. Ти не заслуговуєш її.

— Це тебе не стосується! — огризнувся він. — Що ти хочеш? Скільки ти хочеш за неї?

— Скільки? — я засміявся. — Ти справді думаєш, що мені потрібні твої гроші?

— Навіщо ти викрав її?

— Усе просто. Ти вбив моїх батька та брата, а я вбʼю її.

— Я нікого не вбивав. І навіть якщо так, то ти ніколи цього не доведеш.

— На твоєму місці я б не був таким упевненим у цьому.

— Ти не на моєму місці. Ти — нікчема!

— І все ж твоя дружина зараз у моєму ліжку. То хто з нас справді нікчема?

— Я вбʼю тебе! — пригрозив Павло. — Я знищу тебе і всю твою сімʼю.

— Тільки поспіши, — байдуже сказав я. — Анжеліка от-от закохається у мене. Хіба буває щось гірше за розбите серце?

На іншому кінці лінії повисла тиша. Мені подобалося дратувати людей, змушувати їхні мізки закипати від гніву. Павло заслужив трохи хвилювання до того, як отримає своє заслужене покарання.

— Куди ти зник, Павле? Невже уявив свою дружину зі мною в ліжку? Згоден, картинка точно краща, аніж з тобою.

— Що ти хочеш? — проричав він у слухавку.

— Мої умови ти дізнаєшся пізніше.

— Коли?

— Коли я вважатиму це за потрібне, — відповів я, сильніше стискаючи пальцями кермо. — І поки ти вигадуєш свій провальний план знищення мене, я трохи порозважаюся з твоєю дружиною. У неї, як виявилося, дуже солодкі губи.

Павло не встиг нічого сказати, бо я поклав слухавку. Міг лише уявити, що твориться зараз у його голові. І мені подобалося змушувати його лютувати. Так, я збрехав. Поки мені ще не доводилося спробувати її губи, але я був упевнений, що одного дня це станеться…

— Вона в нормі? — спитав я у лікаря, який уже чекав на мене у вітальні.

Він підвівся, щоб потиснути мені руку, а тоді знову опустився на диван.

— З нею все гаразд, — відповів чоловік. — Є забої на руках, але пощастило, що без вивихів. Переломів теж нема. Їй варто приймати знеболювальні препарати, а ще в її кімнаті я залишив мазь, що зніме набряк та пришвидшить процес сходження синяків.

— Це добре, — на видиху прошепотів я.

Я відчув полегшення, бо це означало, що зовсім скоро рука Анжеліки буде повністю в порядку. Вона все ще вважає винним мене за те, що Павло зробив з нею. Можливо, відсутність болю втихомирить її гнів, і вона нарешті зрозуміє, хто справжній поганець у цій історії.

— Ти дізнався те, що я просив? — поцікавився я, відчуваючи, як все моє тіло напружилося.

— Так, — відповів Роман.

Він працював хірургом у тій лікарні, куди навідувалася Анжеліка. А ще він був старим другом мого батька. Раніше я не розумів, чому в мого тата так багато знайомих і товаришів. Але з часом збагнув, що ти завжди виграєш, маючи звʼязки у будь-якій сфері. Неодноразово Роман допомагав нашій сімʼї. Навіть сьогодні. Жоден інший лікар не погодився б оглянути викрадену жінку. Але він зробив це, бо, гадаю, добряче заборгував моєму батькові.

— Вона не вагітна, — додав він та уважно подивився на мене. — Я попросив лікарку нікому не говорити, що я цікавився цим питанням, але ти сам розумієш, що її чоловік може натиснути. Я не хочу проблеми.

— Їх не буде, – запевнив я. — І якщо ти так сильно хвилюєшся, то я можу дати тобі охорону.

— Як щодо тебе? — спитав Роман. — Ти не боїшся? І твій… Твій батько не похвалив би тебе за такий вчинок.

Я ненавидів, коли хтось починав читати мені моралі. Схрестивши руки на грудях, я сперся до протилежної стіни, слідкуючи за цим чоловік. Він підвівся, знервовано поправляючи свої окуляри.

— Ти знаєш, як погано вплинуло на твою матір викрадення. Як тяжко вона переживала це, як збожеволіла. І що ти робиш, Гнате? Ти викрадаєш молоду дівчину! Чужу дружину. Вона могла бути вагітною. І її рука… Це ти зробив?

Його погляд став жорсткішим, наче він готовий от-от вдарити мене. Але я б не подарував йому цього. І він це чудово знав, тому досі продовжував стояти на достатній відстані.

— Це зробив її чоловік, – відповів я, схиливши голову вбік. — Той, хто безчесно обкрадає, бʼє свою дружину та замовляє вбивства невинних людей.

— Ти можеш це довести? – спитав Роман. — У тебе є хоч один доказ?

— Вони будуть. Треба трохи почекати.

— Серйозно? У тебе нема жодного доказу його вини, але ти викрадаєш його дружину!

— Ну… Не завжди все йде за планом. Мені треба трохи часу, а поки… Поки Анжеліка залишиться у мене. Це змусить Павла нервувати. Ну і доки вона тут, він не наважиться напасти.

— Ти почав неправильну гру. Дуже неправильну гру, Гнате. Твій батько цього б не здобрив.

— Мого батька більше нема, — мій голос звучав різкіше, аніж зазвичай. — Дякую, що оглянув її. Данило проведе тебе до виходу.

Я не збирався більше продовжувати цю безглузду розмову. Усі навколо вважали це помилкою. Так, я поспішив. Мені варто було б дочекатися, коли зберуть усю інформацію про нечесну діяльність Павла. Та коли я побачив Анжеліку і те, що він робить з нею… Я просто не міг чекати.

Я перекрутив замок у дверях спальні, а тоді тихо постукав. Не почувши жодної реакції, я відчинив їх та зазирнув усередину. Анжеліка сиділа на ліжку спиною до дверей та обличчям до вікна. Вона навіть не поворухнулася, коли я увійшов. Я перевів погляд на тумбочку, де лежала повністю запакована мазь.

— Хіба лікар не казав тобі користуватися цим? — спитав я, глянувши на Анжеліку.

Вона нічого не відповіла, продовжуючи ось так непорушно сидіти на місці, повністю ігноруючи мене. Я зітхнув і витягнув тюбик з картонної обгортки.

— Чим частіше ти користуватимешся цим, тим швидше зможеш повернутися до малювання, – сказав я, підійшовши до неї.

Вона підняла на мене свій погляд. Вираз обличчя у неї був сердитим. Я опустив погляд на пальці, які вона сильно стискала на своїх колінах.

— Чим і де я малюватиму? – у її голосі звучало роздратування. – Кровʼю по цих стінах? Хоча… Вони такого кольору, що моя кров зіллється з ними.

Я озирнувся довкола, оглядаючи темні бордові стіни. Візуально це справді було схоже на колір засохлої крові.

— Гарно, правда? 

— Жахливо, – пробурмотіла Анжеліка.

Мої губи ледь здригнулися. Я опустився на ліжко поруч з нею, а вона відвернула голову вбік, ховаючи від мене своє обличчя.

— Гаразд, — спокійно сказав я, не зводячи з неї очей. — А який у тебе улюблений колір?

— А яка тобі різниця? — огризнулася вона.

— Мені просто цікаво. Але можеш не відповідати, якщо не хочеш. Я і так знаю.

— Знаєш? — Анжеліка здивовано подивилася на мене. — І який?

Я вдав, що задумався, піднявши очі до стелі. Вона була такою білосніжною. Наче єдине світло у суцільній темряві. Доброта, чистота, невинність, краса…

— Білий, — відповів я, знову опустивши погляд на Анжеліку.

Вона на секунду завмерла, після чого фиркнула і повернула голову вбік.

— Ти не вгадав, — сказала дівчина, а тоді тихіше додала: — Я ненавиджу білий відтоді, як мене змусили надіту ту кляту весільну сукню.

Але я почув. Хоч як сильно Анжеліка намагалася не показати цього, я бачив, що вона ніколи не була щасливою в шлюбі.

— А до весілля? — поцікавився я. — Тобі подобався білий?