Розділ 2

Гнат

— Що ти дізнався про неї?

— Анжеліка Безугла, — почав розповідати один з моїх людей, — двадцять три роки. Дівоче прізвище — Стасюк. Чотири роки тому вийшла заміж за Павла. Дітей нема. Батько дівчини, Віталій Стасюк, прокурор у відставці. Має тісні звʼязки з Головним.

— Отже, вона вийшла заміж у девʼятнадцять? — уточнив я, піднявши одну брову.

— Так, — Руслан кивнув головою. — Безуглий старший за неї на тридцять років.

Це мене насторожило. Я не міг повірити, що така красива юна дівчина могла б добровільно вийти заміж за старого чоловіка.

— Чому вона взагалі вийшла за нього? — тихо спитав я.

— Дружина Павла померла від раку, так і не подарувавши йому нащадка. Думаю, він сподівався, що молода дівчина народить йому.

Мені стало огидно від однієї думки про це. Анжеліка була прекрасною — така красива, тендітна, приваблива. Я не міг навіть уявляти їх разом у ліжку. Ці картинки в голові викликали бажання випорожнити шлунок.

— У неї також є сестра, — додав чоловік. — Зараз їй двадцять років. Вона співає в якійсь групі і…

— І? — я запитально підняв одну брову.

— У неї трохи дивний вигляд, — Руслан скривився. — Рожеве волосся, татуювання. Здається, навіть пірсинг у носі.

— Ого! Отже, одній доньці усе, а іншій — золота клітка?

— Чому ти думаєш, що дружина Безуглого в золотій клітці? — спитав Данило, насуплено глянувши на мене. — Може, вона щаслива з ним.

— О так! – я відкинувся на спинку свого крісла. – Вона, безперечно, дуже щаслива у шлюбі з тим старим хріном!

Я знервовано почав клацати ручкою, доки пружинка не злетіла. Мене нервувало те, що я відчував всередині. Я загубився рівно з того моменту, коли побачив її.

— Ви слідкували за його домом? – спитав я, випрямившись на стільці.

Павлик і не здогадується, що мені вже давно відомо, де знаходиться його дім. І коли я два дні тому познайомився з його дружиною, то приставив туди шпигуна.

— Сьогодні вранці він поїхав на своєму автомобілі в офіс. Приблизно через тридцять хвилин виїхала інша автівка. Наші прослідкували за нею. Там була його дружина.

Я одразу ж загорівся та відчув, як усе моє тіло напружилося. Мій погляд зосередився на моєму охоронцеві, який неохоче ділився інформацією.

— Куди вона поїхала? — поцікавився я.

– До лікарні, — відповів він.

— Навіщо їй їхати до лікарні? – задумано пробурмотів.

— Можливо, плановий огляд, — припустив Руслан. — Чи навідатися до когось?

— Може, вагітна? — сказав Данило.

Від цього у мене всередині все перевернулося. Враховуючи, що вони вже чотири роки одружені, вагітність цілком могла бути можливою. Але чому тоді мені так сильно стискало груди від цієї думки? Я подивився на годинник у своєму кабінеті.

— Коли вона поїхала? — поцікавився я.

— Десь годину тому чи більше.

— Чому мені ніхто не сказав? Негайно підготуйте автомобіль!

Данило хотів щось заперечити, але зрештою зателефонував іншим і сказав підігнати авто. Я швидко підвівся, схопив своє пальто і перекинув його через руку.

— Гнате, ми мали обговорити… — почав Руслан, але я перервав його, піднявши праву руку вверх.

— Не зараз! У мене важливіші справи.

Я вийшов зі свого кабінету та поспішив до виходу, ігноруючи усіх, хто був у домі. Автомобіль уже чекав на мене, тож я швидко сів на заднє сидіння.

Насправді я й гадки не мав, що роблю. Навіщо мені їхати туди? Але я не міг побороти дивне бажання побачити її. Це неправильно, знаю. Але водночас щось змушувало мої думки постійно повертатися до Анжеліки. Я навіть спати вночі не можу, бо вона щосекунди уявляється мені. Така дивовижна. Схожа на мрію.

— Не варто цього робити, — Данило подивився на мене у дзеркало. — У нас можуть бути проблеми через неї.

— Так, ти маєш рацію. У нас справді будуть проблеми через неї.

— Це може бути помилкою. Якщо ти закохаєшся…

Я підняв руку, даючи йому знак замовкнути. Данило стиснув свої губи та похитав головою. Після смерті мого батька та брата він став надто опікуватися мною та всюди шукав підступ.

— Я не закохуюся, — мій голос звучав твердо. — Ти знаєш це. Я заборонив собі закохуватися після того, як мій брат сліпо вірив своїй дружині, яка врешті-решт виявилася зрадницею та підставила його. І мене ображає те, що ти думаєш, ніби ця Анжеліка — щось більше, аніж найпростіший спосіб помститися Павлу. Я використаю її, змушую його добряче понервувати, а тоді вбʼю.

— Її теж? – спитав хлопець, не зводячи з мене очей.

Мʼязи на моєму обличчі сіпнулися. Напевно, я мав би. Кровна помста стосувалася усіх, хто повʼязаний родинними звʼязками з моїм ворогом. Але Анжеліка… Насправді я не знав, що збираюся робити з нею.

— Побачимо, – буркнув я, поправляючи комір свого пальта. – Тому перестань говорити мені ту маячню про закоханість, коли це ніщо більше, ніж помста.

Не впевнений, що мої слова переконали Данила на сто відсотків, але він більше не починав цю розмову. Автомобіль зупинився на підземній стоянці лікарні.

— Ось там їхній автомобіль, — Данило кивнув головою в бік чорної іномарки.

— Я піду сам, – сказав я, відчиняючи дверцята. — Ви будьте тут.

Я вислизнув з автомобіля та попрямував до входу в лікарню, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Моя хода була легкою, голова опущеною, а руки — сховані у кишенях. Комір чорного пальта приховував частину мого обличчя, за що я був дуже вдячний.

Я зайшов до лікарні та попрямував до ліфта. Не знав, куди саме пішла Анжеліка, але припущення Данила насторожили мене. Відділ гінекології знаходився на третьому поверсі. Я вийшов у невеликий коридор та оглянув усіх, хто був тут присутній. Анжеліки я не помітив. Але вона могла бути в цей час в кабінеті, тож я відступив до вікна та сперся плечем до стіни в очікуванні. Можливо, вона навіть не помітить мене. Може, навіть не впізнає. Але щось змушувало мене сильно бажати її. Щось, що я забороняв собі раніше, але не міг боротися з цим зараз.

Тихі кроки привернули мою увагу. Я повернув голову вбік та помітив її у коридорі. Вона прямувала до ліфта, обійнявши себе обома руками. Це чорне пальто на ній здавалося на два розміри більшим. Її голова була опущена вниз, а брови насуплені, ніби вона глибоко задумалася. Темно-русяве волосся було зібране в неохайний високий хвіст, а на обличчі абсолютно не було макіяжу. Вона відрізнялася від тієї дівчини, яку я зустрів тоді на виставці. Але вона все ще залишалася такою красивою і до біса привабливою.

Вона натиснула на кнопку ліфта та почала знервовано стукати ногою по підлозі в очікуванні. Як я зрозумів, її охоронці залишилися в автомобілі. Звісно, вони не знали, що я слідкую за нею та надумаю прийти сюди. Двері ліфта розсунулися, вона увійшла всередину та натиснула на кнопку найнижчого поверху.

Я підбіг до ліфта і в останній момент просунув свою руку між двері, не даючи їм закритися. Вони знову розсунулися, і я увійшов усередину, заступаючи собою прохід.

Анжеліка підняла на мене свій погляд. Її карі очі розширилися від впізнання, а губи розімкнулися. Вигляд у неї був відверто приголомшений.

— Ти… — тихо прошепотіла вона.

Двері за мною засунулися, і ліфт почав спускатися вниз.

— Я, — так само пошепки сказав, і один кутик моїх губ поліз угору. – Радий тебе бачити.

Здивування в її очах змінилося на страх. Вона відступила, притискаючись спиною до металевої стіни ліфта.

— Ти слідкуєш за мною? — спитала дівчина, важко дихаючи від хвилювання.

— Можливо, — відповів я. – Тебе це лякає?

— Ти знущаєшся? — її голос став упевненішим. – Можливо, ти не знаєш, але я заміжня жінка! Якщо мій чоловік дізнається, що ти переслідуєш мене та ще і їдеш зі мною в одному ліфті…

Моя рука потягнулася вбік, і я натиснув на кнопку зупинки ліфта.

— Що… — Анжеліка затремтіла. — Що ти робиш?

Вона потягнулася рукою до кнопок, але я перехопив її швидше, аніж їй вдалося знову ввімкнути ліфт. Дівчина сіпнулася та ахнула, наче від болю. Я опустив погляд вниз на її руку. Вона була помітно опухлою та з синіми слідами, наче від побоїв.

— Що з твоєю рукою? — спитав я.

— Відпусти мене! — прогарчала вона, намагаючись пробитися крізь мене.

Але я буквально притиснув її тіло до стіни ліфта, блокуючи будь-які рухи.

— Я буду кричати! — пригрозила дівчина. — Я кричатиму про допомогу, а потім…

— А потім по тебе приїде твій чоловік, подивиться камери у ліфті, — спокійно говорив я, — побачить, як ми близько стоїмо… І що буде далі?

Анжеліка гордо підняла своє підборіддя. Частина освітлення у ліфті впала на її праву вилицю, і я помітив, що на обличчі дівчини насправді був макіяж. Принаймні вона намагалася перекрити косметикою темний синяк.

— Тобі краще піти геть і ніколи більше не наближатися до мене. Ти не знаєш мого чоловіка.

Мої брови злетіли вверх, і я ледве стримався, щоб не засміятися. Вона справді така наївна? Чи це її спосіб попередити мене? Думка, що вона може хвилюватися за мене, помітно зігріла.

— Кого ти намагаєшся захистити, Анжеліко? — спитав я, обережно поклавши свою руку на її щоку. — Мене чи себе?

Я лагідно провів пальцем по синяку на її вилиці, дивуючись ніжністю шкіри. Вона наче тонкий шовк, який можна пошкодити найменшим необережним дотиком. Анжеліка відвернулася від моєї долоні та опустила погляд униз, ніби соромилася того, що я помітив.

— Він бʼє тебе? — спитав я, не зводячи з неї очей.

— Яка тобі різниця? – буркнула вона. — Це тебе не стосується! Хоча… Це через тебе! — Анжеліка раптом штовхнула мене в груди. — Ти тоді так неочікувано поцілував мою руку, через що мій чоловік потім мало не переламав мені пальці. Це ти загравав до мене, говорив всяку збочену дурню. Я з ввічливості намагалася бути милою та усміхалася тобі. Він у цей час спостерігав за нами й подумав, що я охоче фліртувала з тобою. Але це не так! Він побив мене, бо ти поводився зі мною так, ніби я… Ніби я була зацікавлена у тобі.

— А це не так?

— Ні! Ні, чорт забирай! — Анжеліка знову мене штовхнула і цим, очевидно, завдавала ще більшого болю і так травмованій руці. — Тобі варто зникнути з мого життя і дати мені спокій.

Вона важко дихала від емоцій та, як я зрозумів, раптового зриву. І з її здивованого виразу обличчя, я збагнув, що вона не так часто дозволяє собі проявляти себе справжню. В її очах забриніли сльози. Дівчина прикусила нижню губу, щоб не заплакати, а мені так сильно захотілося поцілувати її, втішити. Вона вважає нас обох винними у тому, що чоловік побив її. Але я впевнений, що це не вперше Павло підіймав на неї руку. Єдиний, хто винний тут, — він. І тепер у мене на одну причину більше, щоб вбити його.

— Чому ти досі тут? — спитала Анжеліка, глянувши мені в обличчя. — Ти уже давно мав втекти.

— Так, – погодився я, — але я не зроблю цього.

— Я навіть не знаю твого імені, а ти продовжуєш доставляти мені проблеми!

— Я ніколи не виділявся особливим розумом. І я часто знаходжу собі неочікувані проблеми. Але я так само швидко позбуваюся їх, тож…

Я відійшов, дозволяючи їй вдихнути на повні груди. Вона зробила крок уперед і потягнулася рукою, щоб натиснути на кнопку запуску ліфта.

— Завчасно прошу вибачення за це, — тихо пробурмотів я і обійняв її зі спини, закриваючи рот долонею. — Не брикайся! Я не хочу зробити тобі боляче.

Вона намагалася кричати, битися, але моя хватка була сильною та майже знерухомила її. Вільною рукою я потягнувся до тонкої шиї дівчини. Вона так сильно боялася, що не відчути її пульс під своїми пальцями було неможливо.

— Гнат, — тихо прошепотів їй на вухо за мить до того, як перетиснув її сонну артерію. — Мене звати Гнат.

Анжеліка перестала боротися. Її тіло змʼякло, а сама дівчина знепритомніла в моїх руках. Я швидко витягнув свій телефон та набрав Данила.

— Підженіть автомобіль з боку хірургії, — швидко сказав у слухавку. — Я буду не сам.

Я натиснув на кнопку ліфта, і він знову почав їхати униз. Я підхопив сонну Анжеліку на руки. Вона щось пробурмотіла. Я не натискав сильно, щоб не нашкодити їй. Отже, скоро дівчина отямиться…

— Усе гаразд! – запевнив я медсестру, яка зупинилася, коли помітила непритомну Анжеліку в мене на руках. – Моя дружина заснула після знеболювальних. Вона нещодавно народила нам дівчинку.

— О-о-о… Вітаю вас!

— Дякую!

Народила… Чорт! Я не встиг спитати у неї, чи вона раптом не вагітна. Якщо це так, то ситуація значно ускладнюється.

— Якого… – Данило ошелешено дивився, як я поклав непритомну Анжеліку на заднє сидіння. — Якого чорта ти твориш, Гнате?!

Я витягнув з її кишені телефон та викинув його на дорогу. Павло точно слідкував за нею через гаджет. 

— Викрадаю дружину Павла Безуглого, — відповів я, опускаючи на сидіння поруч з нею. — Хіба це не найкращий спосіб, щоб шантажувати його?

— Ти ненормальний, — буркнув хлопець. — Просто справжній псих!

— Можливо, — тихо пробурмотів я.

Мій погляд опустився на Анжеліку, що скрутилася калачиком на сидінні. Травмована рука дівчини лежала збоку, і мені раптом захотілося погладити її, забрати частинку болю собі. Так, я не був хорошим чоловіком. І цей мій вчинок далекий від хорошого. Але я хотів допомогти Анжеліці, бо вона не заслуговувала на такі страждання. І навіть якщо вона зненавидить мене за це викрадення, я все одно захищу її від нього.