Розділ 1

Анжеліка

— Ти дозволила йому поцілувати свою руку? — суворо запитав мій чоловік, стискаючи пальцями мою талію.

Я продовжувала натягнуто усміхатися гостям, не показуючи того, що мені боляче. Моя світла шкіра була схильною до появи синців навіть від найлегшого дотику. Я розуміла, що на ранок залишаться сліди від його пальців. Але суворий тон Павла підказав, що може бути гірше.

— Я не знала, що він це зробить, – сказала у своє виправдання. — Ми просто обговорювали картину, а потім представилися і…

— Отже, ти знаєш його імʼя? – Павло запитально підняв одну брову.

Я відчула дике хвилювання, що змушувало моє серце в грудях калатати від страху.

— Ні, — тихо прошепотіла я. – Він не представився.

— Але ти дозволила йому торкнутися себе, — дорікнув чоловік.

Я сильно стиснула свої долоні в кулаки та глибоко вдихнула через ніс, намагаючись заспокоїтися. Якби знала, що Павло спостерігав за нашою розмовою, то одразу втекла б. Але я так захопилася цим незнайомцем, що забула про все на світі.

— Він сподобався тобі? – крізь зуби спитав Павло.

— Ні! – різко заперечила я, відчуваючи, як мої щоки почервоніли. — Звісно, ні.

— Знаєш, що я зроблю з тобою за цю брехню?

Його пальці ще сильніше впилися в мою шкіру, і я відчула сльози, що навернулися на очі.

— Припини, — попросила я. — Прошу, Павле. Ти робиш мені боляче.

— А ти робиш боляче мені, — сказав він, притиснувшись до мого вуха. — Ти — моя дружина, Анжеліко! МОЯ. І ти повинна памʼятати про це. Тому, дорогенька, скажи, кому ти належиш?

— Будь ласка, — мій голос був схожий на писк. — Відпусти мене.

— Кому ти, бляха, належиш?

Я проковтнула неприємний клубок у горлі разом з образами, що назбиралися за ці чотири роки.

— Тобі, – тихо відповіла я. — Я належу тобі.

Він послабив свою хватку, і я відчула мінімальне полегшення.

— Чудово, — Павло посміхнувся та легко пальцем потер те місце, яке нещодавно до болю стискав. — І щоб ти раптом не забула про це, я нагадаю тобі пізніше.

Він відступив, поправляючи на собі піджак. Павло натягнув на своє обличчя усмішку та підійшов до компанії якихось чоловіків, що стояли неподалік. Я знервовано потерла свої руки, а тоді вийшла в коридор і попрямувала до вбиральні. Деякий час я ховалася там, намагаючись вигадати, як заспокоїти свого чоловіка. У гніві він ставав жахливим. Але ж нічого серйозного не сталося. Я мило спілкувалася з гостями, як він цього і хотів.

Я почала намотувати круги у вбиральні, відчуваючи тремор у всьому тілі. Зрештою, я налаштувала себе на те, що зможу його переконати. До кінця аукціону всі картини розкупили. Я не хотіла повертатися додому. Павло нечасто дозволяв мені кудись виходити. Він тримав мене в будинку, наче я була його заручницею. Сьогодні уперше за довгий час я була серед людей, які не належали до нашої сімʼї. І я так захопилася цією зміною атмосфери, що навіть не помітила, як утнула найбільшу свою помилку за останній час. Павло завжди був ревнивцем. Чому я забула про це, коли дозволила собі стояти так близько біля того незнайомця? Коли усміхалася йому та не зводила з нього погляду? Можливо, тому що він був привабливим молодим чоловіком з дивовижними майже чорними очима?

Я на мить глянула на Павла, що сидів біля мене в автомобілі. Його скроні вже посивіли, а глибокі зморшки на обличчі видавали вік. Він перехопив мій погляд, і я затремтіла. В його очах не читалось нічого доброго…

— Яку руку він поцілував? Цю? — Павло схопив мою долоню та стиснув її так, що аж кісточки хруснули. – Відповідай!

— Прошу, не роби цього! – благала я, коли він тягнув мене коридором. — Я присягаюся, що навіть не дивилася на нього.

— Ти не засвоїла урок, Анжеліко! Ніхто не має права торкатися тебе.

— Він не торкався. Він не…

— Я переламаю усі твої пальці! – пригрозив чоловік.

— Ні! – у відчаї закричала я та почала плакати. — Ні, тільки не мої пальці! Я не зможу малювати.

Павло подарував мені жорстоко посмішку, перш ніж затягнув в спальню.

— Раніше треба було думати, кохана.

Він ногою зачинив двері, а тоді почав повільно підходити до мене, стягуючи на ходу свій піджак…

Пʼять років тому

— Учора я зустрічався з Павлом Безуглим, – говорив батько.

Я мовчки дивилася у тарілку, навіть не торкнувшись до страви. Мені не хотілося їсти, а ще більше я не бажала сидіти за одним столом зі своїми батьками. Але тато вимагав цього. Щовечора ми вечеряли всі разом. Є у тебе справи чи нема — це нікого не цікавило. Я б залюбки повернулася до своєї кімнати та продовжила малювати. Але я повинна чекати, коли батько першим підійметься з-за столу.

— Ми обговорювали можливе партнерство та укріплення наших стосунків родинним союзом, — продовжив він.

Родинним союзом? Уперше за всю вечерю я спіймала зацікавлення. Мій погляд піднявся на батька, що дивився просто на мене.

— Павло не проти одружитися з Анжелікою. Думаю, він навіть хоче цього.

Виделка випала з моєї руки та вдарилася об тарілку. Неприємний звук змусив мою маму здригнутися.

— Що? — розгублено перепитала я. — Хіба це не його дружина померла менше як місяць тому? Ще навіть сорок днів не минуло!

— Так, — батько кивнув головою. — Тому Павло для ввічливості хоче витримати рік скорботи. Але ніщо не заважає нам узгодити це вже зараз.

— Ти жартуєш? — усередині гнів почав наростати. — Він старий! Скільки йому? Пʼятдесят?

— Сорок вісім, — тихо сказала мама.

Я подивилася на неї, а вона винувато понурила голову вниз, ховаючи свій погляд. Вона знала! Вона, чорт забирай, знала про це ще до вечері!

— Мені тільки вісімнадцять, — прошепотіла я, все ще шукаючи підтримки в матері. — Скажи щось, мамо.

Вона мовчала, продовжуючи уникати мої очі.

— Я вважаю, що це справді хороший союз, — зрештою промовила вона.

Я відчула глибоке розчарування десь у грудях. Але на що я могла сподіватися? Мама завжди погоджувалася з усім, що пропонував батько.

— Ні! – закричала я та підвелася на ноги. — Ні, я не вийду за нього!

— Тон, Анжеліко! — суворо гаркнув батько, зчепивши руки. — Слідкуй за своїм тоном.

— Я не вийду заміж за цього чоловіка! — твердо повторила я, ледве стримуючи сльози.

Очі батька звузилися. Я ненавиділа те, що мої очі були такого ж кольору. Ненавиділа, що ми були так подібні зовні. Я не хотіла мати нічого спільного з чоловіком, який готовий продати мене, наче я дешевий товар.

— Добре, — спокійно сказав тато. — Тоді за Павла вийде Рита.

Я подивилася на сестру, що просто-таки зблідла. Зазвичай Рита не добирала слів, але у цей момент навіть їй не було, що сказати.

— Рита? – ошелешено перепитала я. — Їй тільки пʼятнадцять!

— Через рік буде шістнадцять, – батько криво посміхнувся. — Вона напише заяву, що дає згоду на добровільний шлюб. Тоді ні в кого не виникне зайвих питань.

— Ти не можеш… Ти не можеш так вчинити з нами!

— Причини?

— Я знала, що ти ненавидиш нас, але щоб настільки… – я розчаровано похитала головою.

— Робити те, що я кажу, — це ваш обовʼязок, Анжеліко. І у тебе є вибір: або ти, або твоя сестра.

Я не могла повірити, що мій батько справді так жорстоко вчинить з нами. Мій погляд спіймав перелякані зелені очі Рити. Вона була на межі того, щоб розплакатися. І я розуміла її. Я сама ледь трималася.

— Хай сестра піде у свою кімнату, — сказала я, глянувши на батька. — Я погоджуюсь на твою пропозицію, але у мене є умова…