Пролог

Гнат

— Може, не варто іти туди?

Я підняв погляд на свого охоронця, постукуючи пальцями по столу.

— Це може погано закінчитися, — додав він.

— Погано для кого? — спитав я, не стримуючи хитрої посмішки. — Годі тобі, Даниле! Ми просто подивимося, як там справи у нашого хорошого друга Павлика.

— Тебе не запрошували, Гнате.

— Це благодійний аукціон. Туди впускають усіх, хто має гроші. До того ж… – я почав підводитися зі свого зручного крісла. — Люблю приходити туди, де мене не чекають.

Я обійшов стіл та попрямував до шафи в іншому кінці кабінету. У мене тут висіли чисті піджаки та сорочки, бо ніколи неможливо передбачити, в який момент доведеться забруднити не тільки руки. Данило провів мене своїм уважним поглядом.

— Ми майже зібрали інформацію…

— Майже, – перебив я, суворо глянувши на нього.

— Тобі не варто іти туди. Він може щось запідозрити.

— І що? Це якось змінює той факт, що він замовив вбивства мого батька та брата? Ні, я звісно можу подякувати йому, що завдяки цьому мені так легко дісталася посада. Але кровна помста — це вже справа честі. Не хочу опускатися в очах своїх людей. Усі бажають помсти.

– І ми працюємо над цим! Ілля уже от-от зламає їхню систему. Він знайшов коди від баз і скоро у нас буде вся можлива секретна інформація про нечесні справи Безуглого.

— Звучить дуже обнадійливо, — пробурмотів я. — І поки твій геніальний хакер Ілля спілкується зі своїм компʼютером, я піду поспілкуюся з людьми. І що поганого в тому, що я хочу подивитися на ту розмазню, яку малює його дружина?

Я накинув на себе чистий піджак та знервовано поправив манжети сорочки.

— Я чув, що вона дуже талановита, – сказав Данило, змушуючи мене закотити очі.

— А ти хоч раз бачив її? – спитав я, піднявши одну брову. – Павло ховає її так, наче вона одна з тих коштовних діамантів. Ну або вона настільки потворна, що йому просто соромно показувати її людям.

— Або він намагається захистити її, — припустив хлопець.

— Захистити? – я хмикнув. — Від кого?

— Наприклад, від тебе.

Я засміявся, поправляючи ремінь на поясі штанів. Інколи моє шаленство зашкалювало, але я поки ще був при свідомому розумі.

— Я не самогубець, щоб зазіхати на чужу власність, — сказав я, прямуючи до дверей.

Він тихо пробурмотів прокляття під ніс, але я проігнорував це. Я дозволяв своїм людям говорити мені у вічі все, що вони думають. Власне, саме тому я досі не всадив кулю в голову Данила. Мій батько уже б давно прибрав людей, які навʼязують свою думку. А от мене навпаки цікавила чужа думка. Я любив збирати та аналізувати бачення кожного, щоб у підсумку приймати найбільш вдалі рішення. Мабуть, це було моїм козирем. Інакше мене б давно уже прибрали…

Вистачило всунути сто баксів на вході, щоб мене пропустили в старий музей. Дивно, що для такої події обрали саме таке місце. У нас так багато сучасних галерей, а тут з самого входу тхнуло так, наче в могилі мого батька.

— Оу, це мені! – я мило усміхнувся офіціантці, що проходила повз з тацею, на якій були келихи з шампанським. — Дякую.

Я зробив ковток кислого напою та ледве стримався, щоб не скривитися. Але тут це було єдине питво, тож вибору особливо не залишилося.

— Зачекай тут! – сказав я до Данила. — Піду роздивлюся усе. А ти постарайся не привертати до себе зайвої уваги.

Він кивнув головою та відступив убік. Я прослизнув у головну залу, завчасно вибачаючись перед жінками, повз яких намагався пройти. Вони усміхалися мені, кидаючи в мій бік зацікавлені погляди. Так, схоже, тут багато дівчат на полюванні. У цьому був сенс, адже прості чоловіки не ходять на благодійні вечори. А ще, звісно ж, цих жінок вражало, що чоловіки віддають шалені гроші на благодійність. Але насправді це все одна суцільна фальш. Чим більше ти даєш, тим сильніше укріплюєш свій статус. Багато хто просто хоче показатися вищим, хоча це далеко не так. Наприклад, мій любий друг Павло Безуглий. Я навіть під дулом пістолета не повірю, що він організував цей вечір для того, щоб врятувати життя хворих дітей. Це швидше справа рук його дружини. І тепер мені було цікаво, хто вона така, що він так пильно ховає її уже декілька років.

Я відійшов у бік, прогулюючись біля картин. Деякі з них були максимально дивними.

— Ну і жах, — тихо буркнув я, роздивляючись чорну абстракцію з червоними пасами. — Це взагалі хтось купує?

Наступна картина була схожою на силует голої жінки, що обіймала себе зі спини обома руками. Я не міг не помітити червоні рубці на її спині та дуже багато кривавих калюж біля неї.

Я поплентався далі та зупинився біля ще однієї картини. Тут була зображена пара. Їхні ноги та руки переплелися, наче вони зʼєднувалися одним цілим. І між ними, десь у районі грудей, був великий червоний шар енергії. Я не міг не відчути якийсь надто еротичний підтекст у цій композиції. Моя голова злегка схилилася вбік, і я вловив тонкий солодкий аромат з легким пряним відтінком. І тільки тоді я помітив, що поруч зі мною стояла дівчина у довгій ажурній сукні бежевого кольору. Її темно-русе волосся було зібране наверх, відкриваючи тонку лебедину шию. Я опустився погляд трохи нижче, зауважуючи, якою блідою була її молочна шкіра. Тугий корсет стиснув тулуб дівчини так, що її талія здавалася нереально вузькою. Сукня відкривала трохи декольте, але завдяки корсету її, мабуть не зовсім великі груди, здавалися надто спокусливими. Я відчув ту пекучу червону енергію всередині себе й одразу ж випрямився.

— Подобається? — спитав я, показавши рукою на картину.

Дівчина повернула голову в мій бік, і я завмер, коли побачив усі риси її обличчя. У профіль вона здалася мені симпатичною, але варто було їй показати мені своє лице, як я збагнув, що переді мною стоїть найкрасивіша дівчина з усіх, кого я коли-небудь бачив у своєму житті. Світло-карі очі, довгі вії, маленький мініатюрний носик, виразні вилиці та пухкі губи. Вона була схожа на ляльку! У мене аж подих перехопило, і я легко потер свої груди кулаком.

— Так, — відповіла вона. Цей голос був схожий на мелодійну музику, що почала текти моїми венами. — Виглядає гарно. А ви що думаєте?

Це запитання змусило мене нарешті розслабитися. Принаймні вона зацікавлена у нашій розмові.

— Я погано розбираюся в абстракції, – зізнався я, знову зосередившись на картині.

— Це не зовсім абстракція.

— О, ну ви явно знаєтеся на цьому краще, – я подарував їй свою найкращу усмішку. – Але хочете чесно?

Вона кивнула головою, слідкуючи за мною своїми очима. Мені здалося, що усе її тіло натягнулося в очікуванні того, що я скажу далі.

— Думаю, що гарячий секс можна було намалювати по-іншому.

Її очі розширилися від здивування, а щоки вкрилися соромʼязливим румʼянцем.

— Що? – розгублено перепитала вона.

— Ось… – я нахилився трохи ближче до неї та почав показувати руками на картину. – Вони переплелися руками та ногами. Виглядає трохи дивно, але в них очевидно дуже тісне зближення внизу. Ну і цей палкий жар між ними у вигляді червоної аури.

— Господи! – незнайомка раптом засміялася. — У вас якесь збочене уявлення мистецтва. Це квітка!

– Квітка? – я скривився. – Ні, це точно не квітка. Вони кохаються. І якщо зважати на те, з якою пристрастю це роблять, то це може бути заборонене кохання.

— Ого! – вона знову тихо хихикнула. — Це справді квітка. Ось ці «руки й ноги» — це контури пелюстків.

Я примружив очі, намагаючись розгледіти там квітку. Ну, може, це дійсно не зовсім люди.

— Чому тоді червоний центр? – спитав я, повернувши голову до неї. — Я думав, що це шар сексуальної аури.

— Мені справді подобається ваша цікава теорія, але червоний центр саме на цій картині зображує вирване серце.

— Очманіти! — пробурмотів я, на що вона вкотре засміялася. – Але я все ще схильний до своєї думки. Упевнений, що автор картини хотів передати саме моє бачення.

— Тут я можу з вами посперечатися, — сказала вона з усмішкою.

— Справді? — мої брови вигнулися в очікуванні. — Здивуйте мене.

Дівчина розправила плечі, щоб здаватися вищою біля моїх метр девʼяносто. Але навіть на підборах вона була помітно нижчою. Їй довелося здійняти вище підборіддя, щоб глянути мені в обличчя. Ми стояли так близько, що якби я нахилився бодай трохи, то міг би поцілувати її.

— Я запевняю вас, що це квітка, — упевнено заговорила вона. — Ви можете не вірити мені, але це моя робота.

Я навіть кліпати перестав. Усвідомлення повільно закрутилося у моїй голові.

— Ні! – мій голос прозвучав різко.

Вона здригнулася від несподіванки, але не відійшла.

— Чому ні? — тихо спитала дівчина. — Це я її намалювала. Ви не вірите мені?

Вона дивилася на мене своїми глибокими карими очима, а я повільно відступав, відчуваючи, як той червоний шар у грудях щосекунди зменшується.

— Я вірю. Виходить, що ви…

— Анжеліка, – представилася вона, з усмішкою простягаючи мені свою руку.

Вона не назвала свого прізвища, але я сам чудово знав, бо саме так звати його дружину.

— Анжеліка, – тихо прошепотів я, ніби смакував її імʼя, цілуючи кожну букву.

Можливо, я б ніколи не дозволив собі цього з заміжньою жінкою, але вона сподобалася мені. Дуже сильно сподобалася. І її рука все ще висіла в повітрі. Я обережно стиснув ніжну долоню дівчини та підніс її до своїх губ, ігноруючи обручку на пальці.

— Приємно познайомитися, Анжеліко, — сказав я, неохоче відпускаючи її долоню.

Вона соромʼязливо усміхнулася мені, ховаючи свої руки за спиною. Я розумів, що мені час вшиватися звідси. Якщо Павло дізнається, що я загравав до його дружини, то зітре мене з лиця землі раніше, аніж я закопаю його.

Я розвернувся та почав іти до виходу, не прощаючись з Анжелікою. Це точно не була наша остання зустріч.

— Чекай! – гукнула вона. — Ти не назвав свого імені.

Я усміхнувся та продовжив іти вперед, не озираючись. 
Скоро ти дізнаєшся моє імʼя, Анжеліко.

— Усе добре? – на виході мене зустрів Данило.

— Нам час їхати, — швидко сказав я, прямуючи до автомобіля. — Схоже, наші плани змінюються.

— В якому сенсі? Гнате, що ти вже задумав?

— Самогубство, — тихо пробурмотів, відчиняючи дверцята автівки. — Це буде кляте самогубство.