Глава 9. Колишні

Сірий бетонний під’їзд новобудови, в якій Оля купила квартиру після їхнього розлучення, зустрів Семена Горбача холодною, стерильною тишею. Тут не було звичного для старих районів Гранітного запаху квашеної капусти чи котячої сечі — лише аромат дешевого мийного засобу з нотками штучного лимона та свіжа фарба. Але для Семена цей простір здавався ворожим. Він стояв перед масивними металевими дверима на восьмому поверсі, і його рука, занесена над кнопкою дзвінка, дрібно тремтіла.

Він не спав уже понад добу. Після нічного жаху у власній квартирі, після відео з камер спостереження і допиту Влада, його мозок працював на межі своїх фізіологічних можливостей. Очі пекли так, ніби під повіки насипали битого скла, а в роті стояв стійкий присмак попелу і міді. Коли сорок хвилин тому його телефон розірвався від Олиного дзвінка, він спочатку не хотів брати слухавку. Вони майже не спілкувалися. Але почувши її голос — зірваний, істеричний, сповнений тваринного, первісного жаху, — Семен кинув усе, стрибнув у свою стару «Шкоду» і гнав через усе місто, ігноруючи світлофори.

Він натиснув на дзвінок. Різкий, пташиний щебет розрізав тишу за дверима. Минуло десять секунд. Двадцять. Семен уже збирався грюкати кулаком, коли почулося клацання двох замків. Двері повільно відчинилися всередину.

На порозі стояла Оля. Горбач відчув, як його серце, і без того змучене адреналіном, болісно стиснулося. Він знав свою колишню дружину як жінку, що маніакально стежила за собою. Після смерті сина вона перетворила свою ідеальну зовнішність на броню: бездоганний макіяж, зачіска, ідеально випрасуваний одяг. Вона намагалася довести всьому світу, що впоралася. Що вона жива. Але зараз перед ним стояла руїна.

Її світле волосся збилося в брудні ковтуни. На ній був розтягнутий, запраний махровий халат. Обличчя виглядало сірим, змарнілим, під очима залягли глибокі фіолетові кола, а щоки були розкреслені доріжками від сліз, які розмазали залишки вчорашньої туші. Вона трусилася. Дрібний, безперервний тремор бив її тіло, змушуючи халат вібрувати.

— Олю... — тихо видихнув Семен, роблячи крок уперед.

Вона не відповіла. Лише відступила назад, пропускаючи його в передпокій, і одразу ж вчепилася в його куртку обома руками. Її пальці стиснули цупку тканину з такою силою, що побіліли кісточки.

— Сьомо... Сьомо, він був тут, — прошепотіла вона. Її голос зривався, перетворюючись на хрип. Дихання було гарячим, переривчастим.

— Хто був тут? Олю, заспокойся, подивись на мене. Хто? — Семен обережно накрив її холодні, тремтячі долоні своїми.

Оля підняла на нього погляд. У її очах плескалося абсолютне, неконтрольоване божевілля, змішане з надією, яка лякала Семена більше за будь-який жах.

— Артем. Наш Артемку, Сьомо. Він приходив.

Слова вдарили Семена під дих. Повітря миттєво вийшло з легенів. Він відчув, як стіни передпокою звужуються, а на плечі лягає невидима, багатотонна бетонна плита. П'ять років. П'ять років тому він качав грудну клітку свого хлопчика на березі того проклятого кар'єра, поки не хруснули ребра. Він бачив, як маленьке тіло поклали в чорний пластиковий мішок. Він знав, що Артем мертвий.

— Олю, — Семен спробував зробити свій голос максимально м'яким, але в ньому все одно прорізалися сталеві, слідчі нотки. — Тобі наснилося. У тебе стрес. Ти, мабуть, знову перестала пити свої пігулки...

— Ні! — вона різко відштовхнула його руки, її голос зірвався на пронизливий крик. — Не кажи мені цього! Не роби з мене божевільну! Я не спала! Я сиділа на кухні і пила чай! Я бачила його! Я торкалася його, Сьомо!

Вона розвернулася і, похитуючись, пішла по коридору в бік кухні. Семен, важко ковтнувши густу, як смола, слину, рушив за нею.

У квартирі було душно. Радіатори опалення працювали на повну потужність, але, попри тепло, Семена пробивав озноб. Він увійшов на кухню. Тут панував ідеальний порядок — глянцеві фасади шафок, чиста плита, білосніжний стіл. Але на цьому столі, прямо посередині, стояла тарілка. Звичайна керамічна тарілка, на якій лежали залишки розмазаної картопляного пюре та надкушена котлета.

Оля впала на стілець біля вікна, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками, ніби намагалася захиститися від усього світу.

— Розкажи мені. Все по порядку, — Семен зупинився посеред кухні. Його інстинкти слідчого увімкнулися, відтісняючи паніку на задній план. Він почав сканувати простір, кожну деталь.

— Була... може, третя година ночі, — почала Оля, дивлячись порожнім поглядом на тарілку. — Я не могла заснути. Пішла на кухню. Зробила чай. Сиділа, дивилася у вікно. Дощ ішов. І раптом... я почула звук із коридору. Шлеп-шлеп. Босі ніжки по ламінату.

Семен відчув, як волоски на його руках стають дибки.

— Двері були зачинені?

— Звісно зачинені! На обидва замки. Я завжди зачиняю. Але звук ішов звідти, від вхідних дверей. Я завмерла. Подумала, що збожеволіла. А потім він... він зайшов на кухню.

Вона перевела погляд на Семена, і в її очах заблищали нові сльози.

— Він стояв прямо там, де зараз стоїш ти. У своїй улюбленій синій піжамі з машинками. Тій самій, яку ми йому купили за тиждень до... до того дня.

— Як він виглядав? — Семен зробив крок до неї. — Олю, це дуже важливо. Згадай кожну деталь.