Глава 8. Солоний граніт

Стара, побита іржею «Дев'ятка» летіла крізь густу осінню темряву, розрізаючи калюжі лисими шинами. Двигун ревів на високих обертах, видаючи надривний, металевий вереск, ніби благав про пощаду, але нога Махна продовжувала мертво вдавлювати педаль газу в підлогу. Стрілка спідометра тремтіла на позначці сто десять. Для цієї розвалюхи, та ще й на розбитій дорозі, що вела геть із Гранітного, це була швидкість самогубця. Але Махну було плювати. Смерть в автокатастрофі зараз здавалася йому найприємнішим, найзрозумілішим і надлюдським фіналом із усіх можливих.

Його дихання виривалося з горла хрипкими, короткими поштовхами. У салоні смерділо дешевим бензином, вологим тютюном і різким, металевим запахом свіжої крові. Ліва рука, якою він міцно стискав пластикове кермо, була недбало обмотана шматком брудної ганчірки, відірваної від старої футболки. Тканина вже наскрізь просякла багряним, липким соком. Кров повільно стікала по зап'ястю, ховалася під рукавом куртки, крапала на гумовий килимок під ногами. Кожен поштовх автомобіля на вибоїнах відлунював у розрізаній долоні сліпучим, пульсуючим болем.

«Болить. Болить. Болить. Значить, я живий», — повторював він про себе, як мантру. Цей біль був його якорем. Його доказом того, що він досі залишається шматком гниючого, недосконалого м'яса, а не ідеальною, мертвою статуєю зі спресованого сланцю.

Перед його очима, незважаючи на гіпнотичний танець двірників по лобовому склу, продовжувала стояти та сама картина. Покинутий цегельний завод. Ідеально чистий Руслан із гладкою, сіруватою шкірою. Істота, яка розмовляла голосом його мертвого друга, пропонуючи забрати весь біль, пропонуючи стати «кращою версією». Махно пам'ятав, як лезо його ножа увійшло в плече цієї потвори, ніби в мокре мило, і як звідти не пролилося жодної краплі крові, лише темна багнюка.

Він розреготався. Сміх прорвався крізь стиснуті зуби, істеричний, гавкаючий, схожий на кашель хворого собаки.

— Хріна лисого ви мене візьмете, — прохрипів він у порожнечу салону, зиркаючи в дзеркало заднього виду. — Я для вашої ідеальної системи занадто кривий. Я системна помилка, блядь. Вірус. Ви мене не перетравите!

Там, позаду, за стіною дощу, залишалося Гранітне. Місто, яке повільно перетворювалося на гігантський інкубатор. Махно знав місцевих. Він знав, скільки болю, скільки невиплаканого горя, скільки розпачу ховалося за сірими парканами і вікнами хрущовок. Це було депресивне місто, де кожен другий глушив тугу горілкою, а кожен третій купував у нього дешеву синтетику, щоб хоч на кілька годин забути про борги, хвороби і безнадію. Кар'єру було з чим працювати. Земля під містом буквально захлиналася від цього болю, використовуючи його як паливо, як будівельний матеріал для своїх нових, бездоганних мешканців.

Дорожній знак «Гранітне», перекреслений червоною лінією, виринув із туману в світлі тьмяних фар. Межа міста. Ще два кілометри лісосмугою — і виїзд на трасу. А там можна гнати до самої столиці. Там немає цих гранітних розломів. Там нормальні, живі люди, які роблять помилки, які брешуть, зраджують, смердять і відчувають біль. Нормальний світ.

Махно вчепився в кермо обома руками, ігноруючи агонію в порізаній долоні. Він подався вперед, мало не торкаючись лобом холодного скла.

— Давай, ластівочко. Давай, рідненька. Ще трохи, — шепотів він машині.

Але в цей момент звук двигуна змінився. Це сталося не раптово. Спочатку зникла звична вібрація під капотом. Потім надривний рев мотора почав захлинатися, перетворюючись на глухий, утробний кашель. Махно автоматично вдарив ногою по педалі газу, намагаючись підкинути обертів, але педаль стала ватною, порожньою.

З-під капота пролунав скрегіт. Це не був звук зламаного металу чи розірваного ременя. Це був звук, ніби хтось засипав у циліндри двигуна повне відро щебеню. Сухий, жорсткий, кам'яний хрускіт, від якого вібрація пішла по всьому кузову автомобіля.

— Ні, ні, ні! Тільки не зараз! — закричав Махно, гарячково смикаючи важіль коробки передач. — Працюй, курво!

Фари на мить спалахнули сліпуче-яскравим світлом, ніби випускаючи останній подих, а потім різко згасли. Панель приладів померла. Магнітола, яка до цього тихо шипіла білим шумом, замовкла. Двигун видав останній, болісний стогін і затих назавжди. Машина покотилася за інерцією, сповільнюючись на мокрому асфальті, поки остаточно не зупинилася посеред дороги, рівно за п'ятдесят метрів за перекресленим знаком «Гранітне».

Тиша, яка впала на салон, була абсолютною. Вона була настільки щільною, що здавалася фізичним об'єктом, який тисне на барабанні перетинки. Навіть дощ, який секунду тому лупив по даху, зараз здавався якимось далеким, приглушеним, ніби машина раптом опинилася на дні глибокого басейну.

Махно сидів нерухомо. Його дихання завмерло. Тільки серце гупало в грудях, як божевільний барабанщик, відбиваючи рваний, панічний ритм.

Він повільно, тремтячою рукою повернув ключ запалювання. Нічого. Навіть стартер не клацнув. Акумулятор був мертвий. Вся електроніка машини була випалена. Він спробував ще раз. І ще раз. З кожним поворотом ключа його паніка зростала, перетворюючись на сліпучу, неконтрольовану лють.

— Сука! — заривчав він, б'ючи здоровою рукою по керму. Пластик тріснув під його кулаком. — Ненавиджу!

Він відкинувся на сидіння, важко хапаючи повітря ротом. У салоні ставало душно. Той самий запах, який він відчув на цегельному заводі, почав просочуватися крізь вентиляційні решітки. Запах озону, старої іржі і глибокої, сирої землі, змішаної з водою.