Глава 7. Допит двійника

Металева ніжка стільця зі скреготом проїхалася по потертому, вкритому чорними смугами лінолеуму. Цей звук, різкий і неприємний, ніби цвяхом по склу, змусив хлопця, що сидів по той бік прикрученого до підлоги столу, конвульсивно здригнутися. Його плечі підскочили, а наручники, якими його праве зап'ястя було пристебнуте до металевого кільця на стільниці, тихо брязнули.

Семен Горбач повільно опустився на стілець навпроти. Він не зводив очей з підозрюваного. Кімната для допитів була тісною, схожою на бетонний мішок, пофарбований до половини у нудотний зелений колір. Під стелею монотонно, на межі ультразвуку, гула люмінесцентна лампа, кидаючи на обличчя бліде, мертвотне світло. Повітря тут завжди здавалося спертим, воно пахло чужим потом, застарілим страхом і дешевим тютюном. Але зараз Семен шукав у цьому повітрі інший запах. Він роздув ніздрі, втягуючи кисень, як гончак.

Хлопець пахнув немитим тілом. Він пахнув пилом плацкартного вагона, з якого його зняли оперативники, кислим амбре адреналіну та дешевим дезодорантом, який уже давно перестав працювати. Жодного натяку на озон, річкову твань чи мокрий сланець.

— Значить, Влад, — голос Семена пролунав глухо, але вагомо, заповнюючи весь простір тісної кімнати. Він поклав на стіл тонку картонну теку і дістав із кишені запальничку, почавши бездумно крутити її в пальцях. Клац. Клац.

Влад судомно ковтнув слину. Його борлак різко сіпнувся вгору і вниз. Він був молодим, ледь за двадцять, але зараз виглядав як зацькована дитина. На ньому було те саме сіре худі, яке Семен бачив на записах із камер відеоспостереження на заправці. Тільки тепер воно було зім'ятим, на комірі виднілася пляма від кави, а рукава були розтягнуті, ніби хлопець постійно смикав їх від нервів.

— Я... я нічого не робив, товаришу слідчий. Клянусь, я нічого не робив, — голос Влада тремтів, зриваючись на високі ноти. Він дивився на Семена червоними, запаленими від недосипу очима. Під ними залягли глибокі фіолетові тіні. — Навіщо мене зняли з потяга? Я їхав на роботу... У мене контракт... Вроцлав, потім Гданськ... Я маю всі документи...

Семен нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл. Він продовжував сканувати хлопця. Його погляд чіплявся за кожну деталь, вишукуючи аномалії. Влад кліпав. Кліпав часто, асиметрично, від нервового напруження в нього ледь помітно сіпалася ліва повіка. Його грудна клітка швидко здіймалася і опускалася, ловлячи повітря. На лобі виступили дрібні краплі поту, які збиралися у зморшках.

«Зморшки, — подумав Семен, відчуваючи дивне, ірраціональне полегшення. — У нього є зморшки. Його шкіра не ідеальна. На підборідді прищ. Його хребет сутулиться під вагою страху».

Ця людська недосконалість, цей фізіологічний бруд, який зазвичай викликав у Горбача лише втому, зараз здавався йому найпрекраснішим видовищем у світі. Тому що він пам'ятав іншого Влада. Того, з камери на заправці. З ідеально гладкою, матовою шкірою кольору мокрої глини, з гумовими суглобами, які вигиналися у зворотному напрямку, і з чорними, відполірованими гранітними очима, що дивилися прямо в об'єктив із мертвою посмішкою.

— Документи в тебе є, це правда, — Семен відкинувся на спинку стільця. — У нас є підтвердження від прикордонників. Ти перетнув кордон вночі на автобусі, потім сів на потяг у Перемишлі. Оперативники зняли тебе вже там, у співпраці з польськими колегами. Швидко бігаєш, Владік. Дуже швидко.

— Я не тікав! — майже крикнув хлопець, і його голос зірвався. Він спробував ударити вільною рукою по столу, але наручники на іншій руці болісно смикнули його, змусивши скривитися від реального, фізичного болю. Семен уважно спостерігав за його зап'ястям. На шкірі від металевого браслета залишився червоний слід. Кров прилила до судин. Кров. Справжня. Червона. Не чорна масляниста жижа.

— Тоді куди ти так поспішав? Чому зірвався посеред ночі, навіть не попередивши матір? Вона дзвонила до відділку вся в сльозах. Каже, ти речі кидав у сумку так, ніби за тобою чорти гналися.

Влад опустив голову. Його немите волосся впало на очі. Він почав розгойдуватися на стільці — вперед-назад, дрібними, хаотичними рухами.

— Я злякався... — прошепотів він так тихо, що Семену довелося напружити слух.

— Чого саме?

— Дениса.

Семен завмер. Він припинив крутити запальничку.

— Дениса Савченка? Свого найкращого друга, тіло якого сьогодні вранці рибалки дістали з Північного кар'єра? Того самого Дениса, з яким ти вчора ввечері влаштував бійку за гаражами? Ти злякався того, кого сам і вбив, Владе?

— Я його не вбивав! — Влад різко підняв голову, в його очах стояли сльози. Справжні, солоні сльози, які збиралися в кутиках очей і текли по брудних щоках, залишаючи мокрі доріжки. Це був неконтрольований вибух емоцій. — Клянуся вам, я його пальцем не чіпав! Так, ми посварилися. Сильно посварилися. Через гроші... Він позичив у якихось відморозків, хотів, щоб я поручився. Я відмовив. Він кричав, що я його зраджую...

Влад схлипнув, голосно втягнувши носом повітря. З носа потекло, і він незграбно витер його тильним боком вільної долоні. Цей жест був таким жалюгідним, таким глибоко людським.

— Я послав його. Розвернувся і пішов додому. А він... він кричав мені вслід, що краще б він взагалі ніколи зі мною не зв'язувався. Що він піде і все закінчить.

— І ти подумав, що він піде топитися? — примружився Семен.