Глава 6. Другий контур

Іржава решітка підвального вікна піддалася з тихим, сиротливим скрипом, який здався Дані гучнішим за вибух. Вона завмерла, втиснувшись животом у мокрий бетон відмостки. Дощ продовжував нещадно лупити по спині, просочуючи тонку вітрівку, але дівчина майже не відчувала холоду. Її тіло перетворилося на туго натягнуту струну, по якій безперебійно лупив адреналін.

Вона почекала кілька секунд, прислухаючись. Тільки шум зливи та далекий гудок вантажного потяга з боку промзони. Жодних кроків. Жодних криків охорони. Стара будівля районної лікарні Гранітного височіла над нею темною, мовчазною брилою. Морг знаходився тут, у напівпідвальному приміщенні крила, яке місцеві жартома називали «кінцевою зупинкою».

Дана перекинула ноги через вузький отвір і незграбно сповзла вниз, у темряву. Її кросівки м’яко торкнулися потрісканого кахлю. Вона відразу ж присіла навпочіпки, намацуючи в кишені телефон. Екран спалахнув, вихопивши з мороку частину довгого коридору. Світло було приглушеним — вона заздалегідь викрутила яскравість на мінімум, — але його вистачило, щоб розгледіти облуплену зелену фарбу на стінах і труби під стелею, обмотані брудною скловатою.

— Ти ідіотка, Коваль, — беззвучно, самими губами прошепотіла вона. — Казкова, еталонна ідіотка.

Ще годину тому вона сиділа у своїй машині, задихаючись від паніки після того, як щось із обличчям мертвого Дениса намалювало їй смайлик на запітнілому склі. Інстинкт самозбереження кричав їй тиснути на газ і їхати з Гранітного до столиці, не зупиняючись навіть на червоне світло. Але щось інше — та вперта, допитлива частина її мозку, яка змусила її стати подкастеркою і копирсатися в місцевих таємницях, — перемогло. Це була її захисна реакція. Вона не могла бути жертвою. Жертви просто кричать і тікають. Вона ж мала зібрати докази. Їй потрібна була фотографія справжнього тіла Дениса Савченка. Тіла, яке за всіма законами логіки мало зараз лежати в холодильній камері під замком. Якщо труп там — отже, те, що ходить вулицями, є чимось іншим. Чимось, що вона має вивести на чисту воду.

Повітря в підвалі було важким. Зазвичай морг пахне хлоркою, формаліном і застарілою кров'ю. Цей запах в’їдається у волосся, змушуючи довго стояти під гарячим душем. Але зараз, ідучи темним коридором, Дана відчула інше. З-під звичного лікарняного смороду пробивався аромат сирої землі, річкової твані та мокрого сланцю. Той самий запах, який тягнувся з Північного кар’єра. Він був таким густим, що залишав на язиці присмак заліза і солі.

Вона ступала максимально обережно. Гумова підошва кросівок майже не видавала звуків. Дана підійшла до важких двостулкових дверей, за якими знаходилася головна секторна зала і холодильні камери. З-під щілини знизу пробивалося тьмяне, холодне світло флуоресцентних ламп.

Дівчина дістала телефон, увімкнула додаток диктофона. Навіть якщо вона не зможе нічого сфотографувати, високочутливий мікрофон її смартфона запише будь-який рух. Вона натиснула червону кнопку запису, відчуваючи, як пітніють долоні.

Дана обережно притиснулася плечем до однієї зі стулок і ледь помітно штовхнула її. Двері були старими, і вона боялася скрипу петель, але вони піддалися м'яко. Утворилася щілина шириною у два пальці. Достатньо, щоб побачити залу.

Зала була просторою. Посередині стояли два металеві секційні столи зі стоками для рідин. Вони тьмяно поблискували у світлі миготливої лампи під стелею. А вздовж дальньої стіни тягнувся суцільний масив із нержавіючої сталі — великий промисловий рефрижератор на шість комірок. Збоку від нього, на старому табуреті, сидів санітар.

Дана знала його візуально. Його звали Петро. Це був гладкий, завжди неохайний чоловік років шістдесяти, який мав хронічну астму і міг випити пляшку горілки, не втрачаючи здатності тягати важкі ноші. Зараз Петро сидів до неї напівбоком. На ньому була вицвіла синя хірургічна роба. Його плечі були згорблені так сильно, ніби на них тиснула бетонна плита.

Він не спав. І він не пив, хоча на столику поруч із ним стояла відкрита фляга. Він плакав.

Дана завмерла, переставши дихати. Петро, цей грубий, цинічний мужик, який роками бачив найгірше, що може статися з людським тілом, сидів, обхопивши голову обома руками, і його широкі плечі здригалися від глухих, задушливих ридань.

— Я так більше не можу... — прохрипів він. Голос його був ламким, сповненим такого глибокого, первісного відчаю, що в Дани защеміло серце. — Воно болить... Всередині болить. Ніг не відчуваю. Спину крутить так, що вити хочеться. А Валька... Валька дзвонила вчора. Каже, щоб я здох скоріше, бо аліменти затримують.

Він говорив це не сам до себе. Він звертався до стіни з холодильниками. Дана насупила брови. Навіщо він розмовляє з мерцями? І тут вона почула відповідь.

Звук пролунав не з коридору. Не з вулиці. Він долинув з-за товстих металевих дверцят камери номер чотири, яка знаходилася прямо перед Петром. — Ти втомився, Петю. Твої суглоби стерлися. Твоє серце не витримує цього бруду. Навіщо ти тягнеш це все на собі?

Дана відчула, як її кров миттєво стала крижаною. Вона мало не впустила телефон. Голос, який лунав із середини закритої, герметичної морозильної камери, належав Петру. Це був абсолютно той самий тембр. Ті самі хрипкі нотки курця, та сама ледь помітна задишка. Але цей голос, на відміну від голосу санітара, який сидів на табуреті, був неймовірно рівним. Він не тремтів від сліз. У ньому не було болю. Він звучав як студійний запис — чисто, глибоко і гіпнотично спокійно. У ньому була турбота. Правильна, ідеальна, нелюдська турбота.