Глава 5. Камера мовчить

Повітря в кабінеті технічного відділу було таким густим, що його, здавалося, можна було різати ножем. Воно мало смак перепаленого пластику, пилу, який роками скупчувався на решітках системних блоків, і дешевої розчинної кави. Але для Семена Горбача крізь усі ці запахи наполегливо пробивався інший — вогкий, металевий сморід річкової твані та старого сланцю.

Його одяг досі був вологим після нічного жаху у квартирі. Жорстка тканина штанів неприємно терла шкіру, а під лопатками скупчився липкий, холодний піт. Семен сидів на хиткому офісному стільці, схрестивши руки на грудях, і невідривно дивився на великий монітор. Його очі пекли від недосипу, білки вкрилися червоною павутиною капілярів, але він не дозволяв собі навіть кліпнути зайвий раз.

Праворуч від нього нервово переминався з ноги на ногу лейтенант Тарасюк. Хлопець виглядав так, ніби його щойно витягли з центрифуги — блідий, розгублений, із темними колами під очима. Ліворуч, згорбившись над клавіатурою, сидів Костя, місцевий айтішник у розтягнутому светрі з оленями, чиї пальці швидко вибивали дріб по клавішах.

— Санич... може, ти кави вип'єш? — обережно, майже пошепки запитав Тарасюк, кинувши погляд на Семена. — Ти виглядаєш так, ніби тебе вантажівка переїхала. І пахне від тебе... ну, без образ, як із підвалу, який затопило.

— Залиш мої запахи в спокої, Тарасе, — глухо відрізав Семен, не відриваючи погляду від чорного екрана, на якому застиг логотип відеопрогравача. — Ти сказав, що знайшов його. Показуй. Не тягни час.

Тарасюк важко ковтнув слину, і його борлак нервово сіпнувся. Він спирався обома руками на стіл, ніби боявся впасти.

— Так. Знайшли. Патрульні зняли сервери з заправки на трасі в бік столиці. Там дві камери. Одна дивиться на колонки, інша — прямо в торговий зал, над касою. Час — третя година ночі. Тобто, це вже після того, як Влад нібито перетнув кордон із Польщею. Ми спочатку думали, що прикордонники помилилися, чи паспорт підроблений... Але...

— Що «але»? — Семен нарешті перевів погляд на лейтенанта. Погляд був настільки важким і порожнім, що Тарасюк мимоволі відсахнувся.

— Санич, ти просто подивись. Я не знаю, як це описати в протоколі. Я дзвонив експертам, вони кажуть, що це, можливо, брак запису...

— Вмикай, Костю, — скомандував Горбач, проігнорувавши лейтенанта.

Айтішник мовчки клікнув мишкою. Чорний екран спалахнув тьмяним, зернистим зображенням. Якість була паршивою, як і на більшості придорожніх заправок, але освітлення всередині залу дозволяло розгледіти деталі. У лівому верхньому куті пульсували зелені цифри таймкоду: 03:14:22.

На екрані була порожня заправка. За касою сиділа сонна жінка в фірмовій жилетці, підперши голову рукою. Вона читала щось у телефоні. За скляними дверима панувала абсолютна темрява, яку прорізали лише косі смуги дощу у світлі ліхтарів.

— Дивись на двері, — прошепотів Тарасюк, нахиляючись ближче. Його дихання було уривчастим.

Таймкод: 03:15:01. З темряви виринув силует. Автоматичні двері роз'їхалися в боки, і всередину ступив молодий хлопець. Семен миттєво впізнав його за фотографіями з особової справи. Влад. Найкращий друг убитого Дениса. Той самий, з яким Денис сварився напередодні. На Владові була тонка осіння куртка, накинута на сіре худі, і темні джинси.

Семен подався вперед, вдивляючись у кожен піксель. Його поліцейський інстинкт миттєво почав аналізувати моторику підозрюваного. Надворі була злива. Температура ледь вище нуля. Будь-яка нормальна людина, зайшовши з такого холоду в тепле приміщення, мимоволі б зіщулилася, струсила б воду з плечей, потерла б долоні, щоб зігрітися. Її м'язи б мікроскопічно тремтіли.

Але Влад не робив нічого з цього. Він ішов між стелажами з машинним маслом і снеками так, ніби перебував у вакуумі. Його спина була ідеально рівною. Жодної сутулості, притаманної сучасним підліткам. Кроки були розміреними, з однаковою амплітудою. Він не залишав за собою мокрих слідів, хоча його куртка виглядала наскрізь просякнутою водою.

— Бачиш? — нервово спитав Тарасюк. — Він навіть не обтрусився.

— Мовчи, — кинув Семен. У нього всередині знову почав розгортатися той самий крижаний вузол жаху, який він відчув уранці біля кар'єра. Він упізнав цю ходу. Це була не хода людини, яка кудись поспішає чи чогось боїться. Це була хода механізму, який ідеально імітує людську поведінку, але не розуміє її фізичного сенсу.

Влад підійшов до каси. Жінка-касир підняла очі від телефону. На відео не було звуку, але по артикуляції губ було зрозуміло, що вона привіталася. Влад зупинився рівно за пів метра від стійки. Він не сперся на неї, не переніс вагу з ноги на ногу. Він просто завмер. Як манекен, у якого закінчився заряд батареї.

— Перемикай на камеру над касою, Костю. Дай мені його обличчя крупним планом, — голос Горбача став сухим, як попіл.

Екран моргнув, і з'явився новий ракурс. Тепер вони дивилися на Влада трохи зверху і спереду. Яскраве люмінесцентне світло падало прямо на його обличчя, змиваючи тіні.

Семен відчув, як серце завмерло. Обличчя Влада було... ідеальним. Гладким, симетричним, без жодної зморшки на лобі чи тіні втоми під очима. Шкіра мала той самий сірувато-білий, матовий відтінок, який Семен бачив на трупі Дениса. І на його губах грала посмішка. Це була та сама посмішка. Абсолютно ввічлива, математично вивірена, де кутики губ були підняті під однаковим кутом, але очі залишалися мертвими, скляними. Вона не виражала жодної емоції. Це була просто маска, натягнута на щось глибоке і темне.