Глава 4. Рік без води

Ключ у замку повернувся з огидним, іржавим скреготом, який відлунив у порожньому під’їзді, наче крик хворої птиці. Семен навалився плечем на важкі дерев’яні двері, оббиті потрісканим дерматином, і буквально ввалився у темний передпокій своєї квартири. Він не став вмикати світло одразу. Просто стояв у темряві, важко дихаючи, притиснувшись спиною до зачинених дверей, ніби намагався утримати зовні щось невидиме і страшне.

Повітря у квартирі було спертим, густим, воно пахло застарілим тютюновим димом, пилом і самотністю. Це був специфічний запах холостяцького життя, де ніхто давно не готував нормальної їжі, не відчиняв вікон для провітрювання і не чекав гостей. Але сьогодні під цим звичним, майже затишним у своїй жалюгідності ароматом розпаду Семен відчував дещо інше. Щось принесене ним самим.

Він підніс руки до обличчя і втягнув повітря носом. Гумові рукавички він викинув ще біля кар'єра. Він тричі вимив руки з милом у туалеті поліцейського відділку, здираючи шкіру мало не до крові. Але запах залишився. Глухий, важкий аромат перепаленої проводки, мокрого сланцю і річкової твані в'ївся в пори його шкіри. А разом із ним — і фантомне відчуття дотику. Його вказівний і середній пальці досі нили, ніби він щойно тримав їх на шматку крижаної, вологої глини, яка прикидалася людською шиєю.

«Трупного задубіння немає... Він м'який», — пролунав у голові голос судмедексперта Михалича.

Семен різко смикнув вимикач. Жовте, тьмяне світло сорокаватної лампочки залило передпокій, вихоплюючи з темряви пошарпані шпалери, старе дзеркало з плямами амальгами та вішалку, на якій самотньо висів його зимовий бушлат.

Він скинув куртку, недбало кинув її на пуф і, не роззуваючись, пройшов на кухню. Кроки лунали глухо, але Семену здавалося, що підлога під його вагою прогинається якось занадто м'яко, ніби під лінолеумом були не бетонні перекриття, а шар губчастого моху.

На кухонному столі, заваленому неоплаченими квитанціями, брудними чашками та попільничкою, повною недопалків, стояла вона. Його єдина стабільність у цьому світі. Наполовину порожня пляшка дешевого закарпатського коньяку. Семен схопив її за горлечко так міцно, ніби вона могла вирватися і втекти. Він навіть не став шукати чисту склянку. Зубами вирвав корок, виплюнув його на стіл і припав до горлечка, роблячи три великі, жадібні ковтки.

Пекуча рідина обпалила горло, покотилася стравоходом вогняною кулею, вдаряючи в порожній шлунок. Семен закашлявся, витираючи губи тильним боком долоні. На очі навернулися сльози. Він чекав на звичний ефект — на те тепле, в'язке отупіння, яке зазвичай огортало мозок після алкоголю, розмиваючи гострі кути реальності. Він чекав, що химерна посмішка мертвого хлопця з Північного кар'єра, яка стояла перед його внутрішнім зором, розчиниться у коньячному тумані. Але сьогодні алкоголь не працював.

Замість того щоб притупити почуття, він ніби загострив їх. Семен з гуркотом опустив пляшку на стіл і обперся обома руками об стільницю, схиливши голову. Тиша у квартирі була абсолютною. Такою ж мертвою, як вода в кар'єрі сьогодні вранці. І раптом у цю тишу ввірвався звук.

Крап.

Семен завмер. Він перестав дихати, прислухаючись. Десять секунд абсолютної німоти.

Крап.

Звук був тихим, але неймовірно чітким. Він не розсіювався в повітрі, а бив прямо по барабанних перетинках, як удар маленького срібного молоточка.

Семен повільно підняв голову. Подивився на кухонну раковину. Змішувач був старим, радянським, іноді він підтікав, якщо вентиль не закрутити до упору. Горбач підійшов до мийки і з силою докрутив холодну воду. Вентиль скрипнув, але не піддався — він і так був закритий намертво. У раковині було сухо. Жодної краплі на матовому металі.

Він розвернувся спиною до вікна. Надворі досі мрячило, осінній дощ дрібним пилом осідав на склі. Може, це вода капає з даху на бляшане підвіконня? Але ні. Звук дощу за вікном був шерехом, монотонним фоном. А це крапання було об'ємним, воно лунало зсередини приміщення.

Крап.

Тепер звук долинав із коридору. Семен вийшов з кухні, відчуваючи, як по спині пробігає неприємний холодок. Його рука інстинктивно потягнулася до правого боку, де зазвичай висіла кобура з табельним, але там було порожньо — він залишив зброю в сейфі у відділку.

— Сусіди зверху топлять? — пробурчав він сам до себе, намагаючись порушити тишу власним голосом. Голос прозвучав жалюгідно, хрипко.

Він підійшов до ванної кімнати, штовхнув двері. Світло від вуличного ліхтаря пробивалося крізь маленьке вентиляційне віконце під стелею, кидаючи на білу плитку бліді, викривлені тіні. У ванній було холодно і вогко. Семен нахилився над чавунною ванною, провів рукою по емалі біля зливу. Сухо. Подивився на труби під умивальником. Жодного натяку на вологу.

Крап.

Цього разу звук пролунав прямо за його спиною. У вітальні. Серце Семена різко прискорило ритм. Це вже не було смішно. Це вже не було схоже на побутову проблему. Він повільно вийшов з ванної і рушив до вітальні. Двері туди були прочинені. Це була найбільша кімната у квартирі, яку він майже не використовував. Після того як Оля, його дружина, пішла, зібравши речі за одну істеричну ніч, ця кімната перетворилася на мавзолей. Там стояли старі меблі, покриті шаром пилу, і велика шафа, в якій досі висіли кілька її суконь.

Він зупинився на порозі, вдивляючись у напівтемряву. Кімната виглядала звичайно. Диван, телевізор з товстим кінескопом, який ніхто не вмикав уже роки, килим на стіні. Але було щось не так із самими стінами.