Глава 2. Ефір номер сорок чотири

Холодний пластик керма старого «Фольксвагена» впивався в ребра долонь. Дана Коваль відкинула голову на підголівник і заплющила очі. Під повіками пульсувала червона пляма від кільцевої лампи, прикріпленої до приладової панелі на гнучкому штативі. У салоні пахло дешевою кавою з заправки, вологими автомобільними килимками та її власним парфумом із різкими нотами сандалу, який вона завжди використовувала як своєрідну броню.

За вікнами монотонно, без жодної емоції, сіявся осінній дощ. Він стікав по склу кривими, брудними доріжками, розмиваючи жовті плями вуличних ліхтарів. Гранітне тонуло в темряві. Місто, яке ніколи по-справжньому не прокидалося, тепер здавалося мертвою зоною.

Дана розплющила очі і потягнулася до ноутбука, що лежав на пасажирському сидінні. Екран відкидав на її обличчя мертвотно-бліде світло. Вона поправила важкі навушники, відчуваючи, як щільно амбушури прилягли до вух, відрізаючи її від звуків вулиці. Тепер залишився тільки шум її власного дихання і ледь чутне гудіння кулера.

— Давай, Коваль, — прошепотіла вона сама до себе. — Зроби їм страшно. Собі ти вже зробила.

Її пальці з облупленим чорним лаком завмерли над тачпадом. Клац. В правому куті екрана загорівся червоний індикатор. Програма для трансляції ожила. Чат, який до цього був порожнім чорним прямокутником, почав повільно заповнюватися повідомленнями. Десять глядачів. П'ятдесят. Двісті. Дана глибоко вдихнула, відчуваючи, як звичний адреналін витісняє втому, і нахилилася до мікрофона.

— Всім привіт, мої нічні птахи. Це Дана Коваль, і ви слухаєте сорок четвертий ефір подкасту «Тіні в граніті».

Її голос змінився. Зникла хрипота і невпевненість. З'явився той самий фірмовий, трохи зухвалий, обволікаючий тембр, який змушував тисячі підписників щотижня сидіти перед екранами. Вона знала, як керувати їхньою увагою. Вона знала, як перетворити провінційну сірість на сцену для трилера.

— Я записую цей стрім зі своєї машини, припаркованої всього за два квартали від Північного кар'єра. За вікном ллє як з відра, вікна пітніють, і якби я вірила в привидів, я б сказала, що сьогодні ідеальна ніч для того, щоб вони вийшли на поверхню. Але я не вірю в привидів. Я вірю у факти. І сьогодні факти, м'яко кажучи, викликають нудоту.

Дана зробила паузу, дозволяючи чату відреагувати. Побігли коментарі: «Що знайшли?», «Дано, не лякай», «Знову кар'єр?». Вона відпила холодної кави, зморщилася від гіркоти і продовжила.

— Як багато з вас уже знають із місцевих пабліків, сьогодні вранці рибалки знайшли тіло. Денис Савченко. Дев'ятнадцять років. Місцевий. Студент. Знайшли біля самої крайки води. І ось тут починається найцікавіше. Поліція офіційно мовчить, як партизани, але мої джерела… скажімо так, пташки на хвості принесли дуже дивні подробиці.

Вона перевела погляд на свої нотатки у відкритому вордівському документі. Літери розпливалися, але вона пам'ятала текст напам'ять.

— Дениса дістали з води, але він не був схожий на звичайного потопельника. Не було слідів розкладання, не було трупного задубіння. Хлопець виглядав так, ніби він просто ліг відпочити на березі. І знаєте, хто очолює розслідування? Наш улюблений місцевий Хаус із пляшкою коньяку замість тростини — детектив Семен Горбач. Той самий, який кілька років тому втратив сина на цьому ж кар'єрі. Ідеальний збіг, чи не так? Місто має хворе почуття гумору.

Чат вибухнув новими повідомленнями. Всі в місті знали Горбача. Всі знали про його трагедію. Дана нахилилася ще ближче до мікрофона, переходячи майже на шепіт. Це завжди працювало. Створювало ілюзію інтимності, таємниці.

— Але головний поворот сюжету не в цьому. Головний підозрюваний — найкращий друг Дениса, Влад. Поліція має свідків, які чули, як вони сварилися вчора ввечері. Погрози, крики — класика жанру. Здавалося б, справа розкрита: посварилися, побилися, один зіштовхнув іншого у воду. Але є одне величезне, бетонне «але».

Дана витримала театральну паузу, спостерігаючи, як цифра глядачів перевалила за тисячу.

— Влад зараз у Гданську. На заробітках. І це не просто слова його мами чи друзів. Є офіційне підтвердження від прикордонників: він перетнув кордон із Польщею о другій годині ночі. На автобусі. Задокументовано. З камерами на пропускному пункті, печаткою в паспорті і квитком. А Денис помер… або опинився у воді під ранок. Як людина може вбити когось у Гранітному, будучи на іншому кінці країни, перетинаючи кордон? Може, Влад навчився телепортації? Чи у нього є ідеальний двійник?

Вона відкинулася на сидіння, задоволена ефектом. Чат стрімко нісся вгору: теорії змови, припущення про найманого вбивцю, жарти про польську магію. Дана прокручувала коментарі коліщатком мишки, вишукуючи найцікавіші, щоб зачитати їх вголос.

Але раптом її погляд зачепився за одне повідомлення, яке виділялося серед загального хаосу своєю буденністю. Користувач з ніком Granit_Boy написав: «Який Гданськ? Який труп? Я щойно бачив Дена в АТБ біля вокзалу».

Дана хмикнула в мікрофон. — Ну ось, почалося. Granit_Boy, я розумію, що тролінг — це святе, але давайте мати хоч краплю поваги до мертвих і їхніх рідних. Хлопця знайшли мертвим вранці.

Вона збиралася продовжити розповідати про свої теорії, але чат раптом змінив тональність. Повідомлення Granit_Boy не загубилося. На нього почали відповідати.

Lika_Star: «Він серйозно. Я теж його бачила хвилин двадцять тому. Біля кас самообслуговування». Toxa_99: «Плюсую. Він стояв біля стелажів із сіллю. У своєму чорному худі. Я ще подумав, чого він такий блідий». Granit_Boy: «Я не тролю! Присягаюся, це він! Я з ним в одній школі вчився. Він стоїть і тупо дивиться на крупу».